Середа, 21 Серпень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Потрібна крапка, але де ж її знайти?

Потрібна крапка, але де ж її знайти?


Михайло Блехман. Країна мертвих душ

Відсутність діалогу означає відсутність співрозмовника.

Не знаю, хто це сказав, — можливо, я. Але діалоги в моєму оповіданні навряд чи будуть.

Що може бути простіше за роман у віршах, що може бути складніше за поему в прозі? Втім, знак питання тут недоречний. Отже так:

Що може бути складніше за поему в прозі.

Не в змозі поставити крапку, я дав незакінченій поемі відпочити і вийшов на немов би свіже повітря.

Крапка — це, як правило, не більше ніж кома, адже кожна остання глава виявляється передостаннєю, а до деяких я повертаюся, не в змозі поставити ту саму горезвісну крапку, яка ніяк не ставиться – може тому, що їй бракує ніг?

Вкотре я йшов моїм улюбленим, а значить ненависним, проспектом. Було багатолюдно, і я знову, незважаючи на давно втрачену здатність дивуватися, дивувався тому, що навколо не було жодної живої душі. Втім, чи вміститься душа, названа кимось і колись загадковою, чи вміститься загадкова душа в носі, нехай і одягненому в офіцерську шинель під капелюхом або в сукню під капелюшком. У носі вистачить місця лише для вказівного пальця, — душі, навіть загадковій, в ньому не вміститися, та й навіщо вона — носові та в носі?

Кожен з численних носів голосно бурчав під себе одухотворені репліки. Мені залишалося тільки — не забути б взяти цей прислівник у лапки — мені залишалося записувати голосно пробурчувані під ніс фрази, але записати не було чим — не носити ж з собою на прогулянку перо з чорнильницею. Довелося покладатися на пам'ять, і вона мене, як завжди, не підводила.

Інакше хіба я написав би тоді п'єсу, що цілком складається з фраз, почутих під час таких прогулянок.

Ось і тут знак питання ні до чого. Потрібна крапка, але де ж її знайти?

Артистів я посадив у залі для глядачів — повний зал артистів, — поставив перед ними дзеркало, хіба що назвав його сценою. Їм, артистам, було смішно і весело, вони були в захваті від того, що бачать, — звідки їм було знати, що голос і зовнішність виглядають з боку невпізнанно чужими.

Нехай сміються завдяки мені, але не з мене, — подумав я. — Адже сміху бояться навіть ті, хто нічого не боїться, а мені є кого — ні, не лякати — мені є від кого захищатися. Та й сльози сміх приховує краще будь-яких, все ще не потрібних мені, окулярів.

Незакінчена поема чекала мене на столі, такому ж байдужому, як мій давно розтоплений камін.

Ну добре, знак питання недоречний, але чи доречно ставити крапку? І якщо так, то де її відшукати? Вони, крапки, при всій їхный схожості — абсолютно різні. Той, хто цього не знає, ніколи не напише поему в прозі. Ба більше — він не зрозуміє нічого про трійку, що летить у прірву, яка притягує до себе так само, як клітина птаха, тому я й назвав її, трійку, птахом.

Притягає, як камінний вогонь — мій незакінчений рукопис, де бракує однієї-єдиної крапки. Можливо, її, крапку, замінить камінний вогонь? В каміні – безліч крапок, схожих на коми.

Бормотуни-перехожі, що натовпами виходили на проспект із зали для глядачів, здавалися мені кимось розтиражованим у мільйонах екземплярів.

Один розтиражований чоловік, до нестями тверезий, регочучий, дивлячись на сцену-дзеркало або із загального задзеркалля — в зал для глядачів. Він — у центрі подій, та що там події, сьогодні вони одні, а завтра інші, — він — у центрі постійного проспекту, мого улюбленого і тому мені ж ненависного.

Знову, вже вкотре, нестерпно захотілося повернути звідси на дорогу до поля, де я не бував не одну сотню років — хоча і не йшов нікуди. Та й хіба з дому кудись підеш? Ось іще один недоречний знак, схожий на конче потрібну мені крапку.

Трійка з шаленим свистом пронеслася повз мене і численні екіпажі, чиї перелякані візники з'їхали на узбіччя, аби їх не збив птах, який мчиться до такої привабливої для нього прірви. А з неї, з трійки-птиці, сипалися, устеляючи дорогу і заважаючи йти і їхати, незліченні недопалки. Але не йти було б набагато важче.

Ось знайду крапку, — вирішив я, — закінчує мою поему, і почну нову — про недопалок. Про людину на прізвисько Недопалок.

Придумувалося — точніше, писалося з натури — до смішного легко.

Якщо не зможу або не встигну, — вирішив я, — напише мій співрозмовник, потрібно тільки – ну треба ж, знову забув про лапки, — потрібно знайти його і розповісти про мій задум.

Що може бути простіше, ніж написати поему в прозі — про людину, яку однокашники прозвали недопалком і який все життя доводив їм усім — геть усім тим, котрі тепер шанобливо звільняють для нього шлях і притискаються один до одного на узбіччі, — доводив усім, хто вважав його недопалком, що недопалки — це вони, а він — той самий, розтиражований у незліченній кількості примірників Хтось.

Хтось, — продовжував я, — буде схожий на головного героя моєї п'єси. Мільйони — хто знає, скільки їх, — мільйони носів під шинелями й капелюшками будуть щасливі сприймати його не за того, ким він є, а насправді буде він, цей Хтось, пересічним секретним агентом, що його начальство, яке завжди має тонкі види, направило походити проспектом і дізнатися, чи немає десь зради.

Він помститься своєму колись могутньому начальству, зайнявши його місце. Недопалку таке було б не під силу, а значить, він — чуєте ви всі, — він не недопалок, тим більше не з маленької літери. Він прийшов до вас, в цю вашу країну, з неї самої і залишиться в ній надовго, як ви і мріяли. Він — це ви, він — це кожен з вас, він — це той самий вказівний палець.

А птиця-трійка все летіла і летіла до своєї омріяної безодні, не залишаючи в спокої розмірено поскрипуючі екіпажі.

Я не знав, що дістатися мого будинку виявиться такою складною справою, — але якби знав, все одно пішов би з заповненого носами та шинелями проспекту і пошкандибав до мого старого будинку в полі, на яке вітром занесло незліченну безліч викинутих зі свистячої трійки недопалків.

Під розідраним килимком я знайшов ключ — давно заіржавілий, але ще слухняний.

Увійшов — усі чотири стіни, здається, полегшено зітхнули і посміхнулися мені. Я був удома, тож кому як не їм допомогти мені знайти крапку, схожу на кому і замінюючу знак питання. Вона напевно тут, у моєму каміні, залишалося придивитися та обережно перенести її в рукопис, не обпаливши папір і, нарешті, закінчити мою поему в прозі.

— Приніс? — запитав незнайомець.

Ні, ми ж з ним були на «ви».

— Принесли?

Він не був схожий на тих, у залі для глядачів. Їх протилежністю він теж не був, адже бути протилежним означає цілком залежати від оригіналу. Ми не встигли розговоритися, як він підтвердив:

— Залежність від протилежності так само неприємна, як будь-яка інша залежність від когось або чогось.

— Біле не є протилежним чорному, — погодився я, хоча більше за все не люблю погоджуватися. — Воно біле саме по собі і від чорного жодним чином не залежить, як і чорне — від нього.

Ми посміхнулися один одному. Він продовжив:

— Поема, тим більше в прозі, у мене навряд чи вийде. Та й що, вибачте мені знак питання, що може бути складніше за поему в прозі? А ось оповідання у мене, здається, виходять непогано, почитайте при нагоді, мені важливо знати вашу думку. Ось – поки що останній. Він не закінчений так само, як ваша поема, і навіть крапка, повірте, не в змозі закінчити ані його, ані її. Вони — нескінченні, як цей будинок, як наше з вами поле. Ви не любите погоджуватися, але, гадаю, ви згодні.

Ми обмінялися рукописами, немов вірчими грамотами.

Я відвернувся від каміна і прочитав незакінчене оповідання, а мій новий знайомий читав — здається, не вперше, — мою незакінчену поему.

— Не турбуйтеся, колего, — сказав він, на секунду підвівши очі від рукопису, — обов'язково напишу. Дякую за ідею!

Не пробурмотів, а саме — сказав, і це вселило надію, близьку до впевненості.

Оповідання мало гарну назву, та й взагалі, там, по суті, все було правильно. Ну, може бути, трохи суб'єктивно.

Такий собі суб'єктивний реалізм.

Відсутність діалогу — це відсутність співрозмовника.

А я, здається, співрозмовника все ж таки знайшов.

Михайло Блехман (на фото). Монреаль, Березень 2019 р.,

спеціально для видання Біла хата


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/