Вівторок, 18 Червень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Поїхали… електричкою, або Наша дійсність у дорозі і поза нею


Незабаром усі ринуться на свої дачі. Тож днями мені пригадалася поїздка в електричці минулорічної давності.

Ця поїздка й навіяла мені думку поділитися  своїми черговими роздумами.

Так що – поїхали.

А поїздка почалась із скандалу. Переді мною в касу жіночка дала 100 грн. на квиток, а касир їй повернула гроші, сказавши, що у неї немає здачі. Жінка запитала, а як їй їхати. Касир показала коробочку з грішми і там дійсно не було грошей (практично всі хто оформляв квитки були пенсіонерами, а їм проїзд безкоштовний). На вході на платформу я попробував пояснити чому жінка без квитка, але там порекомендували їй вийти в місто і розміняти гроші. Чи поїхала вона, чи ні, мені не відомо. Але я побачив нашу реальність і собаче, а не людське, «поніманіє» ситуації, в яку попала ця жіночка.

Поки чекав електричку, то встиг почути консультацію однієї жіночки, яка стояла ще з двома такими ж пенсіонерками, як треба правильно садити картоплю. Так що гарний досвід цієї говірливої жіночки може стане в нагоді.

Аж ось і електричка. Сіли. Слава Богу місць хватило на всіх, навіть були вільні. Пасажири — в основному люди похилого віку. Поряд зі мною сиділи двоє чоловіків, потім познайомились – Петро Іванович і Іван Петрович. Щоб якось коротати час у поїздці, я взяв пару газет «Слово Просвіти». І гадки тоді не мав, що газета може сприяти виникненню розмови про наболіле із сусідами по «купе». На першій сторінці газети №10 за 12-18 березня 2015 року портрет Тараса Шевченка  і його невмирущий заклик: «Борітеся – поборите!». Побачивши цю газету, сусід зліва запитав: «А що – це нова газета?». Я відповів, що газета стара і виходить досить давно. Ми сиділи удвох і сусід сказав, що не любить сидіти з краю, бо один раз в середину сіла дама з таким «холодцем» (я не знав, що місце, яким сидимо, у жінок називається «холодцем»), що я чудом не впав. Так от він, подивившись на газету, сказав: «Все, про що писав Тарас Григорович, ніби написано сьогодні. І процитував:

Степи мої запродані

         Жидові, німоті.

         Сини мої на чужині,

         На чужій роботі.

І добавив: «Пропозиція президента про продаж сільськогосподарських земель призведе до того, про що написав Тарас».

Аж ось у вагоні з`явились контролери. Я цю картину бачу під час кожної поїздки. Контролери беруть із пасажирів по 5 гривень, а квитки не дають. Я якось запитав таку контролершу: «А чому ви не даєте квитки?». І тут же вона взяла у пасажира 5 гривень, сказавши, що треба 6 гривень. Пасажир сказав, що у нього більше грошей нема. І тоді вона сказала: »Нема 6 гривень, значить і квитка немає». Взяла гроші і пішла. А ми чекаємо, що «Укрзалізниця» буде закуповувати нові вагони, ремонтувати старі, покращувати обслуговування пасажирів. А вона ж всім розповідає, що на це немає коштів. Кошти, як бачите, є, але вони йдуть в кишені контролерів і їх начальників.

Їдемо далі. Аж ось і станція «Дарниця». У вагон сідають в основному похилі пасажири, а місць практично вже нема. І ось вони – старенькі будуть стояти  більше години?!

А ми продовжили бесіду. Заговорили про війну. Мої сусіди мабуть служили в армії і зауважили: «Ну, хто ж показує по телебаченню новітню зброю, розповідає про оснащення техніки і т.д.? Цього ж не можна робити. Противник все бачить і буде готуватись до протидії такій військовій техніці. У них що в голові клепок немає? І кому вигідна ця війна? Мабуть тим, хто на війні наживається. Тому війну і не закінчують. А для чого зброю купляють за кордоном, замість того, щоб виготовляти її на наших заводах ?».

А у Шевченка ж про це сказано:

Світе тихий, краю милий,

             Моя Україно!

             За що тебе сплюндровано,

             За що, мамо, гинеш?

Тарас Шевченко «Розрита могила» 

І тут же мій сусід задав питання: «А може хтось відповість дійсно: «За що?» Я особисто відповісти  не можу». Та і я теж. Мабуть в Україні ніхто не відповість на це питання.

Вже я включився в розмову, задавши питання: «А Ви пам`ятаєте поему Шевченка «Сон» (у всякого своя доля…)?». І тут сусід напроти почав читати вголос:

У всякого своя доля

                 І свій шлях широкий.

                Той мурує, той руйнує,

                Той неситим оком

                За край світа зазирає,

                Чи нема країни,

                Щоб загарбать і з собою

                Взять у домовину.

Після цього я сказав: «Це ж саме за цю поему Тарас Григорович отримав 10 років без права писати і малювати. Розповідають, що цар, коли почав читати поему «Сон» спочатку сміявся, а коли дійшов до цих строк:

…обок його

                   Цариця – небога,

                   Мов опеньок засушений,

                   Тонка, довгонога,

                   Та ще, на лихо, сердешне,

                   Хита головою.

цар «рассвирипел».

І коли йому принесли вирок по справі Шевченка він своєю рукою дописав : »Без права писати і малювати». Після смерті царя Миколи, на трон вступив його син Олександр. І коли йому принесли список на амністію, то дійшовши до прізвища Тараса Григоровича, цар його викреслив із списку, добавивши: «Он оскорбил мою мать!». Ось така ця сучасна поема і така трагічна для Тараса. Десять років заслання практично убили його: він став старим, хворим і бідним. Я побачив, що мої сусіди з цікавістю слухали мою розповідь.

А вже під`їжджаємо до станції Бориспіль. Розмова перейшла на більш сучасну тему: «Яка ціна газу?». Почали говорити, що в одному вже садовому товаристві відключили газ. Одна жіночка почала казати, що вона вже не користується газом, так як  не може за це заплатити. В цей момент мені захотілось, щоб те, про що говорили пасажири, почули наші можновладці. Тут було сказано багато «гарячих» слів в їх адрес. Не буду їх цитувати тому, що вони не для друку.

А вже і моя станція. Приїхав! Я сказав своїм сусідам: «Хай вам щастить!» і вони у відповідь: «І вам теж!».

Назад я вже їхав у більш спокійній обстановці. Пасажирів було відносно небагато, всі виглядали стомленими і дрімали. Проте в одному «купе» весела жіночка розповідала своїм сусідкам свою історію однієї поїздки і всі щиро сміялись. А історія така. Одного разу вона їхала додому в Київ, а перед цим у неї на дачі померло маленьке кошеня. Внучка поклала його в коробку із-під торту і попросила бабусю поховати кошеня. Поки бабуся їхала, то трохи задрімала. А коли проснулась, то побачила, що коробки немає. Почала людей питати чи не бачили вони, де ділась коробка. І тоді їй сказали, що якийсь чоловік під час стоянки у Борисполі взяв коробку і вийшов. Бабуся почала кричати: «О, Боже, що він наробив!», а потім розповіла всім, що було в коробці, і кажуть, що сміявся увесь вагон. Ось так і я почув цікаву  історію.

Це все, що відбулось під час поїздки додому.  

Ці мої роздуми про наболіле хочу закінчити віршем Любові Проць, який опублікований в газеті «Слово Просвіти» №10 за 2015 рік, газеті, яка і допомогла мені розговорити пасажирів.

                        На царство небесне поетові-кримчанину

                           Данилові Андрійовичу Кононенку… 

                                                       …І на оновленій землі

                                             Врага не буде, супостата,

                                                 А буде син, і буде мати…

                                                              Тарас Шевченко 

…Вночі собі вируша,

Минаючи снів блокпости,

Туди, де вона – душа –

Зі світом вкраїнськім на «ти».

 

Позаду – і мат, і кат.

До соняхів кинешся вплав…

Розпуку, важчу в стократ,

В підпілля глибоке загнав.

 

Їй мовив: тихо сиди!

Не відаю й сам до пуття,

Коли прорвемось з біди…

Тож – всядься-принишкни. Затям!

 

…Анексія. Наче «плі»

У добрий і лагідний світ…

На рідній своїй землі —

Вигнанець на старості літ…

 

Боротись! – вихід один,

Бо воля лиш – наша мета!

…І буде мати, і син,

Й моя Україна свята!

 

P.S. У березні місяці  ми відзначатимемо вже 202 річницю від дня народження Батька Тараса. А тому хочу привести строки із вірша Романа Лубківського «Тераса Почаївської Лаври», опублікованого в газеті «Слово Просвіти»:        

         …Шевченко чує: Бескиду відроги

         Здригаються, тремтять. Звіддалеки…

         Та від часів турецької облоги

         Соборні стіни змовкли на віки.

         …Спускається додолу. Сутеніє.

         Схрестились тіні – храму і товпи.

         Душа радіє і священнодіє:

         «Там не залізні – сонячні стовпи!» 

         Почаїв – се твій обрій, Україно,

         Тобі ж московські не дають попи

         Піднятися до Бога. Неодмінно

         Прийди, народе, і твердокамінно

         За кроком крок – ступи, ступи, ступи!

         Твій час, твій простір, ствердили Майдани!

         Змети з дороги тіні чорних ряс.

         Глянь: небозвід підтримують титани –

         Карпати. І на обрії – Тарас. 

Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України, спеціально для «Білої хати», 2016 р.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/