Міська маршрутка. У салоні в одного з пасажирів років 50-ти дзвонить мобільний телефон.
— Алло! Навіщо ти дзвониш? Я ж тобі сказав, що сьогодні зайнятий! Звільнюся — подзвоню! Не телефонуй мені більше! — різко «скидає» він слухавку і роздратовано пояснює сусідові: «Ось нав'язалася на мою голову!»
— Що таке? — запитує сусід.
— Та попросив бабу знайому на городі допомогти. Допомогла. Спасибі. Ну, і до побачення б! Так ні ж! Ця дурепа надумала борщі мені варити та пироги пекти. До того ж речі мої перекладала в шафі — намагалася в будинку порядок наводити. Тепер не можу позбутися її ніяк. Стусанами її гнати чи що? То як її позбутися, скажи?
— А що, зовсім не подобається? — цікавиться сусід.
— Та нітрохи! Я ж тобі кажу — просто на городі попросив допомогти, а тепер ось... Надзвонює по сто разів на день, несе якусь нісенітницю, додому до мене ходить майже щодня. Чекає біля будинку. Хоч світло не вмикай! Уже й на дзвінки не відповідав, і двері не відкривав. Так усе одно — немов переслідує мене. Ото прилипла.
— То, може, закохалася? — гмикнув сусід.
— Ти що?! Взагалі! Яка... любов у мене з пенсіонеркою може бути? Та ти що? Кажу ж тобі — на городі попросив допомогти...
***
А мені домислилося й інше: послухати б цю жінку з її версією... Мені здається, була б зовсім інша історія... І навіть згадалося Пушкінське: «Чим менше ми жінку любимо, тим легше ми їй подобаємося...»
Інеса ФТОМОВА, м. Чернігів
