Четверг, 13 августа 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Поет і патріот своєї Вітчизни Олег Гончаренко видав нову книгу


ОСЯГНЕННЯ СУТНОСТІ ВЛАСНОГО «ОБРАНОГО ШЛЯХУ» У КНИЗІ ПОЕЗІЙ ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА «В чеканні нової трави (Апокрифи дійсності)».

Нова книга члена Національної спілки письменників України – володаря багатьох престижних міжнародних і всеукраїнських відзнак – мелітопольського поета Олега Гончаренка «В чеканні нової трави…» укотре засвідчила, що він – митець європейського рівня, якому близькі і кращі традиції національної культури, і вікові здобутки світового мистецтва. Серед іншого на особливу увагу, на наш погляд, заслуговує образ ліричного героя. Як відомо, лише той герой може викликати зацікавлення читача, котрий максимально передає відчуття автора, засновані на гуманності та небайдужому ставленні до долі співвітчизників. Поет презентує щире бажання осмислити проблеми буття і засобами талановитого художнього слова прагне змінити світ на краще.

Уже перші поезії означеної книжки підтверджують вислів про те, що совість – це голос Бога в душі людини. Зауважимо, що автор лише декілька разів говорить саме про неї: «Хлюпаєш в майбутнє буття варіації, / боячись лиш варіантності совісті» («Варіації»), «Душа не визнає переговорів, / душа не ділить істини навпіл» («Дорога»), «…знатиме і злий спокусник-змій, / що я не продаюся ради хліба» («Правильне»), «На фото старих, де ще юним стою, / стоять лише мертві (!) зі мною в строю. / … / Не скажеш їм, очі сховавши: «Не зміг…» / Їх руки – мов крила на плечах моїх!» («Совісне»). Однак, усі чесноти українського митця, що незримо присутні в його віршах, є похідними саме від цього поняття, тому все, що болить поетові, не залишається не поміченим і читачем.

Як і в попередніх своїх книжках (а їх у О. Гончаренка понад тридцять) він із гордістю усвідомлює себе невіддільним від багатовікового Роду, що зародився і зростав на рідній землі. На переконання автора, саме непроминальність відчуття довічного існування на прадавніх теренах кожного з нас як члена великої родини надавало і надає сили і письменнику, і його співвітчизникам. Щире у своїх найкращих проявах почуття синівської любові до батьківщини висловлено, наприклад, у таких напрочуд прекрасних рядках: «Люблю свою правічну Україну, / люблю свій рід й боготворю народ!» («Епічний епілог»), «Я вас, брати, й на хресті любитиму / тільки за те, що ви просто є» («Землякам»), «Цей прихисток не визнає сиріт – / … / воістину в лелечім пориванні / схиляється над кожним серцем Рід» («Вічні реалії буття»), «Розкрилена Квітка Прекрасного Роду – / твій тотем, твій хран і твій Храм золотий. / … / Ми вічні! Ми віщі! Жадаймо своє!» («Квітка Роду»), «Лиши цей Заповіт Завітний синові: / «Свій край – як рай!» / І прихились… І помолись…» («Свій край – як рай!»). Свою Україну автор називає Обітованою Землею, якою вона була, за митцем, «поки Справжні не вмерли і мертвих живі / не забули» («На цвинтарі»).

Саме така любов природно визначила усвідомлення поетом своєї ролі та місця в українському суспільстві, чітке осмислення власного поетичного кредо, в основі якого – потужне почуття відповідальності не лише перед батьківщиною взагалі, а й перед кожним окремим українцем, тому «любов, вічний труд і біль – / ось іпостасі, за котрі бився» («Сьогодення»). Він знає, що його доля – «творити, поки світ не вкрила крига» («Віще марення»). На наше переконання, митець гостро відчуває цю відповідальність не лише на духовному, а навіть і на фізичному рівнях. Сповідуючись перед співвітчизниками, він не приховує, що йому не було й не буде легко (поет завжди «рвав… серце своє», «збив об камінь крила»), і «ще буде всяко – гірко, страшно, злісно», однак «диво» власної поезії вже «воздвигнув і зростив / по квіточці, по скалці, по перлинці». Свою життєву дорогу поет визначає як «Обраний Шлях», а «Обраному Господом належить / в борні зробити стилос золотим». Відомо, що істинна жертовність протягом століть була властива кращим представникам вітчизняної літератури: забуваючи про власні блага, вони вірою і правдою служили своєму народові. Не є винятком і О. Гончаренко. Він свідомо обрав тернистий шлях правдивої сповіді, оминаючи бездумні солодкі співи: «…хвалить себе ти будеш потім, / коли з непотребу, із бруду і сміття / удасться вирвати всі кинуті святині» («Врятований іконостас»), «Спинись і озирнися і, озрівши / яв немічі, пожарищ та скорбот, / всю душу заклади – вклади у вірші» («Акро-апокриф»), «А я ось серце із грудей дістану / і піснею в҆ явлю у щебет зграй» («А я ось серце із грудей дістану»), «О, Майстре, чи колись ти вийдеш з бою / хоча б для того, щоб відсапатись лишень? / У цьому світі, творенім тобою, / тобі й тут місце, що дісталося, – мішень!» («Митець»). Поет часто говорить від першої особи, називаючи себе скромним соняхом, Мудрим Сторожем (це ім’я зустрічаємо і в інших його книжках), його душа – дикий кінь тарпан, а в ній – океан: «Забувши на суші нудне і погане, / ізнов пориваєшся в далі нові... / Нікуди не дінешся від океану, / бо він весь (!) – у тебе в крові» («Океан»).

Поет і патріот своєї Вітчизни Олег Гончаренко, висуваючи найперше до себе вимоги щодо щирого їй служіння, звертається з цим проханням і до всіх українців. У цьому прагненні він і щирий друг, і порадник, і трибун, і навіть строгий суддя для своїх співвітчизників. У його поезіях органічно переплетено складові тріади минуле–сучасне–майбутнє. Митець декларує загальновідому думку про те, що без минулого («Збудімо забуту могуть України / і віри та мрії жагу у синах!») немає майбутнього, тому про це нині треба не забувати. Він наголошує, що саме зараз «потрібен світові Герой Нашого Часу». Цей сміливець стане гідним спадкоємцем славної національної минувшини і прокладе дорогу у щасливе майбуття. Оскільки нині найболючіша тема – неоголошена війна, яка вже спричинила загибель сотень українців («Мій час… Мій біль… Мій плач… / … / Чаїться мрія (чайка при дорозі) / чи Україна при семи вітрах»), Олег Гончаренко не оминає цієї пекучої проблеми. Так, наприклад, він схиляється перед подвигом наших воїнів, серед яких і його небіж і похресник Богдан Гончаренко, інші славні лицарі: «Бій затих. Але ти вже ніколи / не вийдеш із бою, / Богом даний Богдане, такий-от єдиний, один!» («Епітафія»), «Скаже Народ: «Не вмирають герої!» /… / станете ви ще обіруч Христа» («Воїнам, загиблим 5.04.2015 року в селі Широкіне»). Нагадавши краянам про буремне і неоднозначне сьогодення, де «минуле втрачено. І губиться «сьогодні» у «країні сумнівів» і вирі болю, поет, як і впродовж усієї своєї творчості, говорить про звитяжне українське козацтво і щиро вірить, що воно допоможе нам у нашій справедливій борні: «Ген, в иріях Славутича-Ріки / на сивий берег, на квітневий вереск / ізнов святі виходять козаки» («Спогади»).

Автор книжки закликає співвітчизників до рішучих дій. Він згадав братчиків козаків, оскільки саме вони були і залишаються для своїх нащадків прикладом безкомпромісності і беззастережної віри в перемогу. Тому так сміливо і впевнено лунають такі рядки: «Пора… /… / Катів знеславити. Прославити предтеч. /… / Навчитись вірити, сміятися, любити… / Навчитись бути, існувати, жити» («Оце знущання над праотчою ріллею…»). Усе це, на переконання митця, змінить Україну. Впевненість О. Гончаренка, його щирість і свята віра наповнюють надією і наші серця. Не можна без хвилювання читати такі рядки: «…мій Українцю… /…/ І ще засяє славний княжий тризуб / над світом (ні! над Всесвітом!) усім. / Прозрівши, більш не піде брат на брата! / Завиють ті, хто зрадив і хто втік» («Залізний тік»). Поетова Україна – це край, де «нема скорботи», «там віднайшли до всього віщу суть / і вишній сенс, і навіть зміст найвищий», тому «ще теплиться надія / на мирний день і на живу весну».

Широку амплітуду почуттів у дослідженій книзі поезій також збагатили вірші, присвячені темі кохання, вірності та зраді друзів тощо.

Як бачимо, український поет Олег Гончаренко сенс свого існування бачить у служінні батьківщині не лише в години радості, а й у добу її нелегких випробувань. Його нова збірка поезій «В чеканні нової трави (Апокрифи дійсності)» ще раз підкреслила активну життєву позицію її автора, прагнення митця в усьому дійти до суті, бути у вирі подій, знайти можливість сказати співвітчизникам гірку правду, не переступивши межі поваги до них. Без сумніву, розглянута книжка – важливий крок до глибокого осмислення нашого буремного сьогодення.

Наталія Зайдлер, кандидат філологічних наук


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/