Четверг, 25 апреля 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Побіжно. Доброта посіється — доброта пожнеться


DobroЦе сталося у райцентрі моєї юності Варві на поминальному тижні. До могили моїх батьків, спираючись на два костури, підійшла жінка. Вклонилася, перехрестилася і поволі попрямувала далі. Я спершу не впізнав її. Та за якусь хвилину пам’ять не лише відновила ім’я Ольги, що мешкає на сусідній із моєю вулиці, а й дещо почуте колись від своєї матері, яка все трудове життя працювала фельдшером у різних підрозділах районної поліклініки. Більше того: воскресли дитячі спогади перших повоєнних літ…

Жили ми в дідівській хаті, побудованій ще на початку двадцятого століття. Добротно зрублена з дерева будівля мала одну велику житлову кімнату, що слугувала водночас і за кухню, і за спальню, і за вітальню. Тож, коли вночі у вікно лунав стук, разом з батьком та матір’ю прокидався і я. Зазвичай відвідувачами нашої скромної оселі були близькі й не дуже сусіди, які зверталися до матері за медичною допомогою. Про мікроавтобуси з червоними хрестами у райцентрах тоді й уявлення не мали. Незважаючи на час і погоду, мати вставала, одягалася і йшла на виклик. Як правило, гукали її односельці до родичів, не знаючи, що робити, коли в когось починала зашкалювати температура, виникав нестерпний біль у тій чи іншій ділянці тіла. Та мало хіба що могло трапитися з людьми — виснаженими повоєнними нестатками, зраненими на фронтах, нагородженими цілими букетами хронічних хвороб. Когось мати після огляду пропонувала відправити негайно до лікарні, комусь давала пігулку від жару, ще когось просто заспокоювала, рекомендуючи народні методи боротьби зі звичайною застудою. Пригадується, як в одного з моїх старших приятелів вона діагностувала напад гострого апендициту, а в іншого — кровотечу в результаті прориву виразки. А бувало, що приймала пологи.

Не знаю, як це потім оформлялося офіційно, але факт, що на нашій і сусідніх вулицях було в неї до десятка малят, яким вона зав’язала пупки. Мабуть, хлопці й дівчата, коли виростали, про деталі свого народження і не здогадувалися. Іншим же батьки, може, щось і розповідали. Знаю одного козака (на жаль, уже покійного), який без зайвих умовлянь узявся допомогти моїм батькам звести господарську будівлю вже наприкінці шістдесятих чи на початку сімдесятих років. Потім я довідався, що це був один із тих, кому моя матуся допомогла з’явитися на світ.

Жінка, яка, незважаючи на власну немічність, через кілька літ після відходу моєї матері за вічну межу, прийшла вклонитися її могилі, була серед тих, у кого мати приймала пологи на дому. Прикро, що я не встиг тоді сказати пані Ользі своє спасибі за пам’ять про зроблене їй моєю матусею добро. І хоч я до того добра не мав ніякого відношення, але на душі стало тепло-тепло. Ніби із засвітів прийшла у гості ненька. А може, й справді прийшла, адже повір’я про відвідання душами покійників землі під час поминального тижня приховують же якийсь не до кінця осягнений нами зміст.

Олександр ОЛІЙНИК, м. Чернігів


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/