Неділя, 25 Лютий 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Олег Гончаренко переклав вірші казахського поета Магжана Жумабаєва

Олег Гончаренко переклав вірші казахського поета Магжана Жумабаєва


Вірші видатного казахського поета Магжана Жумабаєва українською (переспіви Олега Гончаренка). 

За Магжаном ЖУМАБАЄВИМ

Магжан ЖУМАБАЄВ

МОЄ БАЖАННЯ

Чуєш, доле, не хочу подачок!

Відміряй мені й лишку страждань –

і у злому вогні не заплачу.

Хай вогонь з тіла випалить скверну,

хай на сіль та на попіл оберне

все, чого марно в сутності ждав.

Лиш не кидай мене у в’язницю, –

іще душу загубиш одну,

бо неволя – це справжня катівня:

в ній вмирає любові хотіння.

Отоді я тебе прокляну!

* * *

Серцем линув кудись я –

в те, чого і нема.

Та над віршами бився

усю ніч недарма.

Я уроче натхнення

пив по краплі, як трійло, –

вчив слова і знамення

вирувати нестримно.

Я закреслював фальші,

одкровення шукаючи.

Чув пісні днів подальших,

а не брехні шакалячі.

І таки, слава Богу,

вийшли вірші, як треба, –

ними вічну дорогу

я проклав аж до неба.

Я вкладав свої сили

у майбутні прислів’я.

Це життя – чорно-біле…

Кольори розділив я!

Ненароджене щастя…

Неприкаяність дум…

Мої вірші нечасто

тамуватимуть сум.

Сам собі я – поет-кум,

ворохобник таїн!

Я в смертельну рулетку

граю з хистом своїм.

Олег Гончаренко

Олег Гончаренко

МІЙ НАРОД

Інші народи, прагнучи висі безмежної,

в пошуках істини сили розхлюпують теж свої.

Та все ж розгоряються Зіркою, Сонцем і Місяцем,

ще й нам осяваючи душі… А де ж ми є?!

Ніхто не чекає, як ми, од небес благодаті,

вони намагаються загадки всі розгадати, –

приборкують воду, вогонь, землю, вітер, залізо.

А де ж наше місце – на вічнім безжурному «святі»?!

Казахи собою таки задоволені вповні:

і їсться, і п’ється, і солодко спиться на вовні.

Навіщо їм пристрасті, мрії, жадання, надії?

В марнотах і тяжбах брати мої гинуть, безмовні.

Багатства урвавши, наврочено рвуться до влади, –

прикрити чинами надіються розуму вади!

А тим, хто збіднів, залишається доля печальна –

брехати і красти «на славу державного ладу».

Земля моя гине. Народ геть ошукано мій.

До кожного в серце заповз лютий заздрості змій.

А тих, які ще позмагатися з долею бралися,

смерть косить безжально, безжурно, при тверді самій.

Вождями чиновники мнять себе і мудрецями.

Навряд чи ці дурні колись уже прийдуть до тями!

Яка їм різниця, що під батогами народ?

Не кращих на жаль до небес возвеличень нами…

Шакирти живцем загнивають в своїх медресе.

Нам світла і жоден з невігласів цих не несе.

Злих круків годуємо, браття, ми власною кров’ю!

Жеруть і жеруть, і жеруть, і жеруть… Та й усе!

Дочками торгуємо вже за калим, як худобою.

Старі перелюбники тішать гріховну жадобу.

Хіба й за табун купиш справжню любов або щастя?

Навіщо ж людські ми втрачаємо душу й подобу?!

У розбраті сварах, а не у величних трудах,

втопив своє серце і розум мій бідний казах.

Душа його сад, у якім не діждуся я плоду,

бо ж бачу, що цвіт, розпустившись, одразу й зачах.

Невже нас бездумність, як пошесть, зведе з цього світу?!

Будителі де, які мали б казаха будити?!

Самі «грамотії»… З такими народу – погибель.

Народе, замислись – ким, як наші житимуть діти?!

МІЙ КАЗАХ

Мій казаху, настала жадана пора, –

засихає трава, і худоба вмира.

Подивися на себе, колишній батире, –

ти боєць чи безсила почвара стара?!

Треба взятися, брате, за діло:

й до Пророка гора не ходила.

Хай учора й сьогодні ще тяжко хворів ти.

Завтра сили повернуться в тіло.

Не шукай собі слави, не прагни чинів.

Що хорошого люду начальник вчинив?

Залишайся з людьми, і виводь їх потроху,

в синь, безмежність і сонячність височини.

Інородці, шукаючи клаптя землі,

вже й міста возвели у безводній імлі.

Ми ж, втрачаючи в протистояннях Вітчизну,

все б’ємося, як діти, за п’яді малі.

Щоби наше багатство не випустить з рук,

не кружляй над своєю душею, мов крук,

і не бійся ступити за межі старого –

в храм новий ремесла і наук.

Я ВІРЮ У НАШУ МОЛОДЬ

У левів безстрашних, що ворога стріли,

у тигрів, чиї ще серця не згоріли,

в орлів, які досі не зрадили крила, –

я вірю в бійців молодих!

Вогонь у очах іще їхніх не згас,

тому їм ще кориться простір і час,

тому вони житимуть краще за нас.

Я вірю в бійців молодих!

Нехай вони лиш осягають висоти,

це – добра наука і славна робота.

Допоки летітимуть – житимуть доти.

Я вірю в бійців молодих!

Їм тісно у нашім світку і мирку.

Народові долю шукають таку,

щоб впору була Золотому Арку.

Я вірю в бійців молодих!

Не стихнуть вони, як не стихне тулпар.

Ці соколи, небо сприймають, як дар, –

не ловлять в степу міражів і примар.

Я вірю в бійців молодих!

Алаш їм – надійне, звитяжне знамено.

В бою допоможе їм віра священна.

Так, сумніву й краплі немає у мене!

Я вірю в бійців молодих!

Вони вже в пориві відкинули страх.

Вони вже готові вступити у змаг.

Вони ще піднімуть наш сонячний стяг.

Я вірю в бійців молодих!

Олег Гончаренко


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/