Среда, 30 сентября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Не залишайте речі під ліжком – їх вкраде бурдебач

Не залишайте речі під ліжком – їх вкраде бурдебач


Не тільки раніше – так мені здається – а й зараз люди вірять у те, що поруч із нами живуть чарівні істоти, як впливають на долю, заподіюють гарне або лихе. Інакше, чому б не тільки малі, а й дорослі цікавляться літературою про міфічних істот?

Олена Лань: «Головна вимога до сучасних казок – шалений темп пригод та подачі інформації»
Отже, тим, хто цікавиться такою літературою, раджу взяти книгу «Бурдебач» сучасної української письменниці Олени Лань. Разом із її героями ви з легкістю поринете у світ казковий і різнобарвний, сповнений хвилюючих пригод і несподіванок. Світ, який познайомить вас із багатьма забутими, але такими реальними для наших предків міфологічними істотами. І не можна поділяти їх на добрих та злих. Насправді, кожен із персонажів повісті Олени Лань багатогранний та глибоко психологічно виписаний – як і справжні люди.

Еліна Заржицька, авторка

Визнання «Бурдебач» отримав не тільки в Україні, де був виданий двома мовами, але і в Чехії, з ілюстраціями словацького художника Яна Лауки Скорки. Та зупинятися Олена Лань не збирається. Втім, не все одразу. Що ще створила авторка, ви зможете дізнатися з нашої розмови.

– Олено, звідки взялась ідея – написати про домовика, та ще й не звичайного, а «дикого», «лісового»?

– Як журналіст, я працювала для газетного матеріалу над збіркою наукових статей українських етнографів і була просто вражена тим, наскільки мало ми знаємо про те, яким бачили навколишній світ наші предки. Їхні ліси, річки, озера та, зрештою, і власні обійстя повнилися настільки незвичними казковими істотами, що просто дух захоплювало.

Чи не в кожній області були свої варіанти «диких» та «домашніх» духів, про яких ми і гадки не маємо. Сучасні діти безпомилково дадуть відповідь на питання, як виглядав грецький сатир, але навряд чи опишуть домовика, мамуну, нявку чи польовика.

Вже тоді ця ситуація видалася мені в корені неправильною. Але знайти час, щоб обробити таку силу-силенну матеріалу, вдалося тільки в еміграції, коли закінчився щоденний газетний марафон.

Фактично, я поєднала дитячу казку, яку придумала колись для свого сина, – про маленьких чоловічків, які крадуть з-під ліжка все, що погано лежить, та ідею популяризувати українську демонологію. А кого ще можна зустріти у власному помешканні посеред ночі, крім домовика? І де краще сховаєш вкрадені речі, ніж у зачарованому лісі?

– Кумедне слово «бурдебач» вигадане? Наскільки знаю, такого слова в міфологічному словнику немає…

– Його вигадав мій чоловік – чех Петр Главачек. Маленьким він не знав жодного справжнього лайливого слова, тож називав «бурдебачем» кожного, хто йому не подобався. Тому казковий бурдебач – досить вередливий.

– Вередливий наскільки?

Настільки, що Микиті від нього час від часу добряче дістається. Жодні «тюті-муті». З лісовими духами він теж особливо не панькається, хоча ліс, за великим рахунком, не його територія. Так, чарівницю Господиню він щиро поважає та об'єктивно оцінює її неабияку магічну силу, але це зовсім не заважає йому зламати охоронні чари на вході до її печери тільки тому, що самовпевненість духів, які їх накладали, видається йому відверто смішною.

– Між іншим, рекламний слоган цієї книги має дуже корисний виховний аспект – привчає дитину до порядку.

– «Не залишайте речі під ліжком, – їх вкраде бурдебач»? Ну, через нього я вже не можу ввечері заскочити на каву до кількох своїх львівських коліжанок. Оминаю їхніх чоловіків. Річ в тім, що діти не тільки починають прибирати власні речі, а ще й роблять зауваження татам: «Де ти кинув свої чоботи? Ти що, не знаєш, що вночі може прийти бурдебач і забрати їх до зачарованого лісу?!» Ці тати тепер мене дуже «люблять» (посміхається). Втім, з часом бурдебачі стають у пригоді і дітям. Коли ті йдуть до школи та починають губити там численні олівці та гумки. «Мамо, це не я, – виправдовувався один з моїх маленьких читачів. – Це все – бурдебач!»

– Ха-ха! То правда. Жаль, коли я була маленькою, не була знайома з такою видатною особистістю як бурдебач… Але про головного героя ми все з'ясували. А інші міфологічні істоти? Окрім етнографічних досліджень ти користувалась ще якоюсь спеціальною літературою? Адже виписані вони настільки детально, зі знанням справи…

– Тільки наукові дослідження, словники та енциклопедії. Все те, що нормальна людина з непідробним захватом на ніч читати не буде.

– Прекрасно. Тобто, пригоди на науковій основі. Та ж дійсно, читати «Бурдебача» спокійно неможливо. Текст «не відпускає» читача від першої до останньої сторінки. Отже, звідси питання: хто був налаштований розказати про всі пригоди – їх вигадувала ти, як автор, чи то самі герої шепотіли тобі на вушко?

– Це репетував мій Микита: «Нууудно! Мало бійок! А чому я нікого не рятую, а всі рятують мене?! Я що – знову плачу? Ще чого! Я ж не дівчинка!» Лірична розповідь у стилі «було колись на Вкраїні» за таких екстремальних умов творчості народитися просто не могла. Як на мене, це головна вимога до сучасних дитячих літературних творів – шалений темп пригод та подачі цікавої інформації. В умовах конкуренції з кінематографом і телебаченням ми вже не можемо дозволити собі писати по-іншому. А «Бурдебач», на думку деяких фахівців, взагалі готовий сценарій для мультфільму.

– Після того, як ця книга вийшла друком (або ще в процесі написання) чи не прибігли до твоєї господи домовики з усіх усюд? Чи не коїлось у тебе вдома якихось див? Ти не боялась, що ображені чи незадоволені чимсь охоронці домашнього затишку постійно влаштовуватимуть тобі неприємні сюрпризи?

– Навпаки, у мене завжди були чудові взаємини з домовиками. Один з них навіть жив у моїй львівській квартирі. Я чула його кроки на кухні, у коридорі та у нашій з чоловіком кімнаті. Зазвичай, він бігав по шафі, але далі її кута якраз над моїм комп'ютерним столом ніколи не заходив. За кілька років проживання в цьому домі мені не вдалося розбити жодного горнятка чи тарілки, хоч я «дуже старалася».

– До речі, щодо другої частини «Бурдебача»… Твої герої не просто стають старшими за віком, але й гартуються у важких випробуваннях, небезпечних пригодах. Над якою частиною було працювати важче – над першою чи другою?

– Другою. Мені здавалося, що вона сама вихлюпується на папір, біжить поперед мене. Якщо першого «Бурдебача» можна умовно назвати «живим» етнографічним словником, покликанням якого було познайомити сучасних дітей з тим, як виглядали і чаклували духи давніх слов’ян, то другий «Бурдебач. Операція «Порятунок» відповідає напрямку «казковий реалізм». Адже у ньому майже немає вигаданого. Особливо коли йдеться про магічну армію душ, зібрану відьмою Олілгою для війни з людством. Кожен воїн цього війська чітко відповідає реальному прототипу. Юний читач дізнається, як виглядала тварина, що зникла з Землі з провини людей, під яким приводом і як саме її винищили, вимираючий це вид чи вже вимерлий.

Комусь вистачить казкової форми подій, хтось зазирне до документальних зносок, але інформацію діти отримають по суті однакову і зможуть замислитися. Злегка зачіпається в книзі й тема садизму щодо тварин у мистецтві. Всього двома штрихами. Свого часу я зіткнулася з обома у реальному житті, і вони справили на мене таке сильне враження, що захотілося підготувати сьогоднішніх дітей до зустрічі з подібними явищами.

Втім, не хочу, щоб ви подумали, ніби у другій книзі «Бурдебач» перетворився на інтелектуальне «страховидло». Зовсім ні. У ньому, як і раніше, багато неймовірних пригод, кохання, дружби, сміху і дрібного хуліганства. Він вірний своїм старим давньослов'янським героям: домовикам, мавкам, нявкам, русалкам, мамунам і водяному, але до них приєднуються нові: банники, болотний, дворовий, хмурники... Щоправда, вони зустрічаються з цвергами і лепреконами, – але чому б і ні? Адже головні події книги розгортаються на лижному курорті. А кого там тільки не буває!

Книга існує в електронному вигляді для всіх типів носіїв російською мовою.

– Зрозуміло, що син, для якого саме й створювала першу частину, вже виріс. Чи переймається він зараз долею свого прототипу?

– Час від часу йому доводиться приходити на мої чеські презентації. А інколи я скидаю йому рецензії юних читачок, де вони захоплюються літературним Міком. Тоді він відверто сердиться: «Мамо, ну, ти ж знаєш, що я ніколи не був таким ідеальним!» До речі, в книзі він саме так неідеально і поводиться.

– А для донечки ще не створила якогось казкового персонажа?

– Мене цілком влаштовує паралель із мавкою Варварою. Бойова дівчина і мудра.

– На теперішній час ти працюєш над збірником оповідань про дворового. Чим привабив тебе цей герой?

– Насамперед – колоритною зовнішністю. Адже це суміш півня та змії. Давні слов’яни мали неабияку фантазію. До речі, характер у нього – геть не цукровий. Ні етнографічний, ні опрацьований мною. Мій Дворовий автентично недолюблює домовиків, хоча і погоджується їм час від часу допомагати. І терпіти не може людей. Крім двірнички Марійки, що старанно прибирає його провулок. Головний герой мого іншого циклу «Невезучий домовичок» значно добріший та вихованіший. Ці казки вже чули у моєму виконанні діти Дніпра.

– Наскільки знаю, журналістика тебе також не відпускає. Адже саме ти є автором текстів іміджевого проекту «Між вами. Українці, якими ви їх не знаєте».

– Журналістика – це діагноз, і це не лікується. Наш проект репрезентував 30 особистостей, що народилися та отримали освіту в Україні, але пізніше зробили блискавичну кар’єру в Чеській Республіці. Бізнесменів, вчених, лікарів, художників, архітекторів, артистів опери та балету...

На жаль, найчастіше українців тут сприймають як ремісників чи прибиральниць, і це треба змінювати. Хоча на презентації проекту мер Праги Зденєк Гржиб визнав, що це місто вдалося так якісно відновити і розбудувати тільки завдяки будівельникам з України. Безперечно, це – також наша велика гордість і водночас… біль. Адже і Україну треба піднімати з руїн. Особливо знищену війною. Люди не мають шукати роботи та кращої долі на чужині.

– Вкотре упевнююсь, що вислів «Талановита людина – талановита у всьому» правдивий. Це ж і про тебе – і журналіст, і письменник, і – відкрию таємницю – танцюристка. Причому, дипломована. Про цей «відрізок» життя мало хто знає. Розкажи, з чого пішло захоплення танцями?

Це не було «відрізком», це було УСІМ моїм життям (посміхається). Танцюю з п’яти років і, скільки себе пам’ятаю, ніколи не уявляла життя без сцени. Це дуже швидко зрозуміли мої батьки і вдало використали: або вчишся у школі на відмінно, або – жодних танців. Довелося вчитися, та воно того вартувало. Останні роки перед народженням Микити я була солісткою львівського модерн-балету «Акверіас». Ми довго співпрацювали з Софією Ротару, а до неї – з Оксаною Білозір. Виступали всюди: від Якутська до Нью-Йорка. А тут, у Празі, я відкрила танцювальні курси для жінок від 30 до 130 років. Серед моїх учениць – менеджери, художники, архітектори… І як щиро вони танцюють! Саме «ЩИРО», – бо танцювати треба насамперед душею, без цього нічого путнього не вийде.

– Про нагороди не забудь згадати…

– Ти про грамоту від Асоціації діячів естрадного мистецтва України «За значний особистий внесок у розвиток українського естрадного мистецтва»? Я отримала її вже «на пенсії» – з нагоди 25-річчя колективу. Так що – не рахується, не бойова нагорода (сміється). Але, як і кожному пенсіонерові у такому випадку, було приємно, що твою паханину не забули.

— Мабуть і доньці розповідаєш про танці? Вона, часом, не збирається піти маминим шляхом?

– Ми почали з фігурного катання, плавання та кераміки.

– Ух ти! Здібна дитина! А музикою вона не захоплюється?

– З урахуванням того, що Варвара ще займається скелелазінням, а з батьком катається на лижах, скейті та велосипеді, наразі я не маю як впхати музичу школу у її графік. Хоч вона і вступила – на вокал. Довелося тимчасово притримати коней.

– Уяви, що твоїм «Бурдебачем» зацікавиться композитор і напише… музику для рок-балету. Ти брала б участь у постановці танців, скажімо?

– От чого не бачу для «Бурдебача», так це рок-балетного виконання. І потім танцюрист і хореограф – це зовсім різні професії. Я б за постановку ніколи не взялася. А от театральною виставою «Бурдебач» уже став, його поставив київський центр раннього розвитку дітей «Мандаринка». Мені вислали відео, вийшло пречудово. І з ляльковою виставою також – у Дніпропетровській обласній бібліотеці для дітей.

– Що це, як не визнання? І це підтверджує те, що про твою книгу є відгуки не тільки журналістів, але й науковців...

– Її науковий аналіз зробила доктор наук із соціальних комунікацій, професор Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя Тетяна Дзюба. Дуже дивне відчуття читати про себе у третій особі та знайомитися з науковим розтином власного твору. Виявляється, я представник українського постмодерну. А я думала, що просто казки пишу (сміється).

Дуже приємно було також отримати позитивну рецензію від Університету Південного Іллінойсу (США), який рекомендував мою дилогію до друку для всіх вікових груп, крім найменшої.

– Зараз ти мешкаєш не на рідній землі. Знайшла своє кохання, щастя, родинний затишок у Чехії. А що б ти хотіла побажати тим, хто залишився в Україні? Своїм читачам?

– Миру. І щоб усі їхні рідні, а також близькі і навіть дуже далекі знайомі та незнайомі були живі-здорові та не знали, що таке війна.

– Дякую за розмову, Оленочко. Нехай твій домовичок влаштує, аби в твоїй родині завжди панували лад, тепло та благополуччя.

Спілкувалася Еліна Заржицька


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/