Понеділок, 22 Жовтень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Місце, де убивали євреїв

Місце, де убивали євреїв


І раптом зашуміла-застогнала розлога крона велетенського дуба, коріння якого були просякнуте кров'ю... І під шум гілок в небо злетіли птахи. Зграя птахів. На волю. За хмари. За зірки... Птахи здавалися душами, що летять у вічність, і ставали все більш прозорішими і прозорішими... Поки не розчинилися в безкрайній небесній блакиті... Ніби ніколи їх і не було...

=======================================================================

Зінаїда Вількорицька (творчий псевдонім Мадам Вількорі) – прозаїк, драматург, журналістка. Автор книжок. Закінчила філологічний факультет Запорізького державного університету. Проживала в місті Гуляйполе Запорізької області. Нині мешкає в місті Хайфа (Ізраїль). Редактор міжнародного літературно-художнього альманаху «Новий Континент» (США). Член редколегії суспільно-пізнавального журналу «ИсраГео» (Ізраїль) і журналу для любителів мандрувати «В загранке» (Швейцарія). Пропонуємо увазі читачів оповідання талановитої авторки, у серці якої дві Батьківщини – Україна та Ізраїль.

Зінаїда ВІЛЬКОРИЦЬКА (Мадам Вількорі)

МЕНЕ ЗВУТЬ БАСЕЮ…

Ти не сережку єврейську знайшов. Ти себе знайшов. Душу свою людську…

«… В кромішній млі,

там, де Великий Віз,

журу везе святу,

тону у шурхоті дитячих сліз

на кромці Всесвіту…»

Галина ФЕЛІКСОН

– Нічого не бійся і ні про що не думай. Гаразд, Басю? Заплющ очі. Уяви, що лежиш на сіннику. Над тобою – бездонне небо аквамаринового оксамиту і яскраві-яскраві зірки, які бувають тільки в серпні та в середині січня. Цвіркотять цикади. Міріади зірок розбавляють густі темно-сині сутінки – і злітають то вгору, то вниз, переплітаючись в танці Всесвіту. Дивні пахощі польових квітів і свіжоскошених трав заколисують тебе, а ти дивишся в цю безтурботну далечінь і відчуваєш себе крихітною піщинкою у величезному світі, який неможливо охопити ні поглядом, ні думкою... Нічого не бійся – і ні про що не думай. Обійми мене і маленького Мотеле... Все буде добре, Басю.

– Мені добре, мамо. Мені добре... Я випливаю з чорного виру на яскраве осоння... Так і не дізнавшись, як шумить море... Як виглядає апельсин... Як звучить музика нездійсненої мрії... І що таке стати дорослою.

* * *

– Що там у тебе, Серього?

– Гриб.

– Ні, не гриб, певне. Очі ж... ген як забігали! Нумо, кулак розтисни...

– Земля це, Вітьок. Просто земля. Грудка землі.

– А з грудки що стирчить? Монета?

– Ні, не монета. Сережка наче.

– Золота? Дай подивитись.

– Відчепись. Вона жидівська.

– Звідки?

– Звідти. Там жидів убивали. Ген, за тим деревом. Місце тихе, непримітне. Богом і людьми забуте. Ні покажчика, ні обеліска, ні надгробної плити: сто разів повз пройдеш – не помітиш. Про нього мало хто знає. Всіх, хто знав, уже немає... А більше нікому знати. Хіба що поліцаям недобитим, та й тих уже ноги не носять.

– Владі заявляли?

– Навіщо? Якби вони хотіли знати, давно дізналися б. Їм зручно не знати, а ми... Ми – люди маленькі. Можновладців через дрібниці не турбуємо. Мертвим, Вітьку, все одно, де лежати. На два метри під землею... На півметра... Хоч так, хоч так – не воскреснуть.

– Ще щось вартісне там є?

– Нема наче. Кістки – і є кістки. Та черепи ще. В більшості – дитячі. Сім десятків років минуло. Там вже до нас рилися і рилися.

– Зайвий раз копнути не заважає. Як на те, дощ починається. Закінчиться, підсохне – навідаємося. Може, щось і залишилося. Наше від нас нікуди не подінеться.

* * *

Сергій Шквиря не був ні злодієм, ні бандитом, ні вбивцею. Він був пересічним мародером. Шукав, чим поживитися – і знайшов.

«Зайвий раз копнути» завадив потому сильний дощ з градом – всю дорогу, поки додому добиралися, у мотоциклетний шолом тарабанив. Злився за те, що мертвих потривожили? Дурниця це все.

Нашвидкуруч відмивши-відчистивши видобуток від землі, Шквиря ввімкнув настільну лампу, взяв збільшувальне скло...

Таки золото. Нічиє. Сережка у вигляді менори – єврейського семисвічника. «Сережка». Так називала його самого колись... Гаразд. Проїхали. Була – і спливла. Скатертиною дорога. Пора на бокову. Може, щось путнє присниться. Футбол, наприклад.

* * *

Вночі, як на замовлення, приснився Сергію футбольний матч.

– Нумо ж, Серього! Ну! Бий! Ти повинен забити гол! – ревли трибуни.

М'яч був... дивної форми. Ніби голову дитини відокремили від тулуба і...

– Ти що, спиш? Пасуй! Не спи! Па-а-а-су-у-уй, Серього-о-о!

Величезні чорні очі «м'яча» дивилися, не кліпаючи. У кучерявій копиці антрацитно-чорного волосся блищала сережка.

– Мені холодно... Мені дуже холодно...

– Свят, свят, свят! – Сергій прокинувся в крижаному поту. – Невже вони... і мертві... своїх захищають? От дідько!

Від бабці дивом в закутку свічка завалялася. Бабка вельми віруючою була. Отож, Сергій, хоча до церкви – не ходок, але свічку запалив. За упокій душі. Чи то своєї власної, чи то тієї, понищеної.

Свічка горіла всю ніч. Кошмари більше не снилися, але відбувалося дещо наяву. Видобуток той... з єврейським норовом виявився.

Хотів Сергій з раннього ранку за старою доброю традицією справити малу нужду на улюблені айстри Віки – не зміг. Надумав ушкварити палицею вічно-вагітну Мурку – рука оніміла. Чому? Через цю блудливу кицьку Віка колись і пішла. Кошенят він, бачте, потопив, бездушний-байдужий. А якщо людині тиші хочеться? Адже, якщо не топити, то й двір котами захлинеться. Вони кожні три місяці народжуються! Нявчать, під ногами плутаються...

Але Віці – те по цимбалах.

Довелося повчити уму-розуму: пару чарочок хильнув, по зубах їй з'їздив, по стінці трохи розмазав...

А вона... принцеса гордих циганських кровей... Випросталась на усі свої метр п'ятдесят п'ять, ні слова не сказала – і пішла геть, в чому стояла. Пузом вперед, носом догори...

«Пішла – то й пішла. Воно й на краще. Йому є чим зайнятися. Сам собі господар. Свобода, незалежність, риболовля, гриби, полювання, футбол... З дружками нерозлучними, з пивком та таранькою, буття – якраз те, «що давно хотілось, та не моглось».

Він, Серьога, розлучення підписав їй, звичайно. Не нелюд же якийсь. Сина Михайлика визнав, на своє прізвище – Шквиря – оформив. Від рідної крові не відмовився. Аліменти платить справно.

За кого прикро, так це за Джека. Пішов за Вікою, зрадник, і не озирнувся.

«Як вона справляється – розлучена, та ще й з дитиною на руках? Її справа. Але заміж більше не поспішає. П'ятий рік не поспішає».

Та й Сергієві новий хомут на шию не до поспіху. Куди поспішати? Всі баби однакові.

«Хоча, якщо по-чесному, й чоловіки благородством не вельми багаті…»

Ні, не варто було їй йти. Мурка ж ген – постраждала сторона – не зникла і не зникне. Тварі котячі, як їх не ображай, до місця прив'язані... З Муркою порозумітися простіше, ніж з Вікою. Є кому «здрастє» сказати, капцем «воспітнуть», ким поперек зігріти...

«І чого вона так нявкає нині?»

Змусив себе вилізти з-під теплої ковдри. Хтось за вікном стирчить-маячить.

Підійшов до вікна, відсунув фіранку...

Величезні чорні очі дитини дивилися, не кліпаючи. Кучерява копиця антрацитно-чорного волосся намокла від дощу.

– Мені холодно. Відчини!

– Що за мана? – на ватяних ногах сахнувся геть, засмикнувши фіранку...

– Я не мана! Я – Михайлик! Відчиняй уже!

– Кат його мамі... Михайлику! Багатим будеш! – Шквиря присвиснув від несподіванки. – Коли ти востаннє стригся? Через цю твою чорно-кучеряву шевелюру я... теє... в тобі рідного сина не впізнав!

– У понеділок пострижуся! Я до тебе на всі вихідні в гості прийшов! Мама Віка дозволила!

– Гаразд. Підемо завтра, машинку тобі купимо, – розщедрився Сергій. – На дистанційному управлінні. Хочеш машинку?

– Краще ляльку, – сказав Михайлик, не відриваючи погляду від коробки з сережкою. – Мені лялька потрібна.

– Лялька? Навіщо? Ти ж хлопчик. Чоловіки ляльками не бавляться!

– Я не собі. Я дівчинці.

– Якій ще дівчинці? Ще не доріс ти, Михасю, за дівчатками бігати. У дівчинки є батьки. Нехай вони їй купують!

– Вони не можуть. Їх немає. І її немає.

– Звідки ти знаєш?

– Вона мені сама сказала.

– Ну-ну. Як вона могла сказати, якщо її немає? Малий ти ще, Михайлику. Казку-вигадку від бувальщини не відрізняєш.

– Ні, відрізняю! – Михайлик говорив, мов дорослий. – Вона дихає. Вона жива.

– Хто? Сережка?

Від перепадів світла і тіней крихітна золота менора і справді... немов пробуджувалася до життя.

«Пора зав'язувати з випивкою, – подумав Шквиря. – Ген як у вухах дзвенить. Неспроста це. Голоси чиїсь, дитячий плач... Вітром принесло? Ні, не вітром. Значить, це через сережку. І що з нею робити? Позбутися? Домовився ж був з Вітьком на три пляшки «Хортиці» помінятися – так рука не піднялася, ноги не йшли. Як позбутися цієї мани?»

– У сережки є дівчинка! – не замовкав Михайлик. – Їй холодно. Її звуть Бася.

– Вона тут?

– Вона не тут. Вона там.

– Ти її бачиш? – Сергієві пригадалася покійна бабка-циганка Віки. Крізь землю на три метри бачила. Втрачене знаходила. На картах всю правду розкладала. Невже Михайлик у прабабу вдався?

– Я не бачу! Я просто знаю, що вона там. Шкода, що вбили її ось так. Поліцай кулі для полювання приберіг, а Басю – черпаком великим. Так сильно вдарив, що аж ручка зламалася.

– Як ти можеш... Якщо вона...

– Вона там! – повторив Михайлик. – Вона покаже, де. Тільки туди ногами – далеко. Туди їхати треба.

– Навіщо? Кому це потрібно? Їй?

– Ні. Це не їй. Це нам потрібно! – Михайлик схопив мотоциклетний шолом. – Поїхали?

«А що ж – він таки має рацію. Маленькі діти бачать і відчувають те, чого не бачать і не відчувають дорослі. Це не мертвим – живим потрібно. Навіщо – і сам не знаєш. Кожен з нас платить за свої вчинки, не підозрюючи, наскільки велика ціна. Гаразд. Заплачу. Поїхали!»

* * *

... Це було саме те місце. У вухах знову зашуміло. Чи то зашелестіло листя. Чи то шурхіт гілок. Чи то шепіт чийсь. Чи то стогін. Чи то сміх.

Михайлик зліз з мотоцикла і крокував сюди так впевнено, ніби й справді вела його невідома сила. А потім раптом зник.

– Михайлику! Ти де?

Тиша.

– Михайлику! Відповідай!

Тиша. Віка дізнається – уб'є.

– Михайлику!!!!!!

Гучна луна сколихнула тишу і задзвеніла циганським намистом Михайликової прабабусі.

На невеликій, всього лише півметровій глибині, виднілися останки тих, у кого розтоптали право на життя. Під «рилом» совкової лопати зі зламаним напівзгнилим держаком (Михайлик її «черпаком великим» назвав) білів дитячий череп. Оце знаряддя Басиної смерті – проіржавіле, часом продірявлене – воно таки зберегло її колись розкішні кучері: їх не змило дощами, не розмело вітрами...

А ось і друга сережка. У волоссі заплуталася. Дуже густі вони були. Тому і сережки вціліли. Їх не помітили ні ті, хто вбивав, ні ті, хто в останках копався.

«Вони ж і циган тут вбивали! Якщо б це не в наші дні було, Михайлик там теж би лежав. І Віка лежала б!»

– Михайлику!!! – за лічені хвилини Шквиря змарнів і посивів.

– Чого ти кричиш? – величезні чорні Михайликові очі стали ніби ще більшими. – Я за дерево відійшов. Мені «до вітру» було потрібно…

* * *

Дивне, всепоглинаюче відчуття безпорадності і безвиході, ніколи досі не відчуване, накотило – і не відпускало.

«Фейгеле ... Абіселе ... А штікеле ... Це хто? Душі лежать там?..»

Сергій відчув на собі чийсь погляд. На самісінькій верхній гілці могутнього стародавнього дуба сиділи птиці. Ні, не співали, не шуміли. Нерухомо сиділи і дивилися.

«Чому не злітають? Чого чекають?»

Гілка суха, слабка... Здається от-от, зламається...

– Хочеш її побачити? – запитав Михайлик. – Візьми мене за руку і закрий очі.

– Мене звуть Бася...

Дівчинка з Михайликового бачення існувала, але Шквиря побачив не її – вікно в будинку, якого немає, і людей, яких немає.

Чоловічі руки, красиві в роботі, тримали щойно відлиту сережку-менору. Друга менора – на подушечці для голок, а та подушечка – на книжці напіввідкритій, з літерами незрозумілими. І фіранка так тихо і плавно за вітром коливається, ніби все це і справді наяву відбувається.

– Нумо, поглянь, Бейлі... Одна сережка більша за іншу вийшла?

– А-біселе. Ледь-ледь. Зовсім трохи, але хто це помітить, Рувиме? Їх же все одно у волоссі не видно! У нашої Басі таке густе і неслухняне волосся... Як не розчісуй, як не заплітай, за півгодини – на голові «повій-вітер»!

– Басю, донечко, пташко моя, йди сюди, фейгеле! – наперед смакуючи радість дівчинки, посміхнувся Рувим. – Примір!

– Ох, і балуєш ти її, Рувиме, ох і балуєш... Їй всього сім. Може, на бат-міцву подаруємо?

– До бат-міцви дожити треба... А сережки в красивих вушках – це красиво! Нехай їй буде на здоров'я.

Бася раділа і стрибала від щастя. У кучерявій хмарці синяво-чорних завитків грали в хованки крихітні золоті менори.

– А я? – це маленький Мотеле з-під столу визирнув. – Я теж дитина! Мені теж треба! Я не хочу сережки! Хочу машинку! На мотузочці водити!

– Буде тобі машинка. Обіцяємо!

Фейгеле... а-біселе... а-штікеле...

В очманілій голові Шквирі мов клацнув перемикач: «Господи! Так що ж це таке?! Чому я тут? Що я тут роблю? Допомогти нічим не можу... Попередити не можу... Знаю, що буде – і біду відвести не можу. Тікайте! Рятуйтеся!»

Зазирнув у вікно – і знову побачив, як Рувим сережку робить, як з дружиною розмовляє, як Бася сережки приміряє – одна менора трохи більша за іншу...

Басі так і залишилося сім рочків. До її бат-міцви не дожив ніхто. Ні Бейлі, ні маленький Мотеле... Рувим загинув в сорок третьому під Сталінградом, так і не дізнавшись про це.

* * *

... Кого зачіпають трагедії чужого народу?

Коли людини щось не стосується, їй на те наплювати. А коли хоч трохи відчуєш, як воно в цій чужій шкурі, тоді доходить до тебе те, чого не знав, не до кінця розумів... Або не хотів розуміти.

Тоді ось боїшся за свою дитину більше, ніж за себе, але нічого вдіяти не можеш. Звідки це відчуття взялося? Як його позбутися – і чи варто позбуватися?

Як на зло, мотоцикл заглух. І телефон, як на зло, розрядився. Довелося на своїх двох додому добиратися. Михайлик спочатку на шиї батьківській їхав. Потім за спину перебрався. Пригрівся, задрімав...

Чи то сни Михайликові в Сергієву голову забрели, чи щось у душі прокинулося. Знову і знову бачив Шквиря те невидиме, що давно минуло і не з ним відбувалося.

Фейгеле ... а-біселе ... а-штікеле...

«Що за чоловік на лавочці сидить, над книжкою в молитві гойдається? Незнайомий чоловік. Геть не нашенський. Шквиря його ніколи не бачив. Книжка теж не нашенська. Чий це будинок? Мовчить чоловік… Німий, чи що?»

А підійшов ближче Сергій – немає нікого.

* * *

Часом голос душі сильніше голосу жадібності. Його справжнє звучання проявляється в найнесподіваніших ситуаціях.

«Ти не сережку знайшов. Ти себе знайшов. Душу свою людську», – пульсувало в вухах.

І що з цією душею робити? Як жити? Кому вона потрібна? Не може ж раптом людина стати іншою людиною?

Виявляється, може. Якщо влізе в шкуру того, іншого, – і зрозуміє, як це, – може. Піде до «влади» кричати і лаятися. Схопить за краватку, стягне з насидженого крісла і з криком «Я вас до печінок дістану! Я з вас душу витрясу!» – загримить на п'ятнадцять діб. Відсидить – і знову за своє.

– Ти що, Серього, здурів? – скаже йому Вітьок. – З якого бодуна ти на головного архітектора міста кинувся? Заради чого єврейським питанням зайнявся? Занишкни. Мало тобі в'язниці за хуліганство в державному громадському місці?

– Ех, Вітьок, не дозрів ти людиною бути... і ніколи нею не станеш! – відповість Шквиря. – Ця сережка мені душу навиворіт вивернула! Там люди загинули! Пам'ятник... Хоч би камінь якийсь... Повагу елементарну висловити... Всього й лише – поховати по-людськи...

– Навіщо тобі зайвий головний біль? – скаже Вітьок. – Кому це потрібно? Їм?

– Ні, не їм. Це нам потрібно! Це живі люди були! У них були свої долі! Свої життя! Свої сім'ї! Вони так само любили і балували своїх дітей, а тепер валяються, як собаки безпритульні...

– І що? Сімдесят років валялися – нехай і далі лежать. Вони тобі взагалі – ніхто і звати їх ніяк. Ти-то чого... за жидів... горло дереш? Скільки можна цю тему мусолити? Сам казав, що нема там нічого путнього! Кістки, черепи...

– А волосся? Це волосся Басі! У тої сережки є дівчинка, розумієш? Її звуть Бася!

– Що за Бася? Звідки взялася? Скільки таких Бась непохованих... Ім'я не наше... Не людське...

– Людське ім'я! Людське! Людське! А от ми ж самі людьми бути перестанемо, якщо хоч що-небудь для них не зробимо! – несподівано підтримає Сергія Віка.

І не лише підтримає, але і шум-ґвалт учинить, народ організовує. Школярів, студентів, своїх співробітників...

Весь завод сільгоспмашин з лопатами-граблями вийшов. Вище начальство теж підключилося.

– Татку, ти зовсім-зовсім іншим став... – шмигне носом Михайлик. – Я тебе таким ще не бачив ніколи. І мама не бачила. І Джек не бачив. Він у твій бік навіть голови ніколи не повертав, а тут – дивись – назустріч біжить! Голову на коліна кладе!

– Якщо пробачила собака, значить, пробачили усі? – Шквиря погладив собачу морду і раптом зустрівся з теплом Вікиної долоні.

Фейгеле ... а-біселе ... а-штікеле...

Прокинувшись серед ночі, Михайлик насилу дочекався ранку – і гайда до «Дитячого світу». За лялькою і машинкою. З батьками! З обома!

* * *

Кого зачіпають трагедії чужого народу?

Зачіпають.

Відлили велику залізну менору (тут і Вітьок руки доклав: вони у нього золотими можуть бути, при бажанні). До суботи пофарбували огорожу. Зібралися люди. Усі. На диво багато людей. Прийшов рабин. Зазвучав безсмертний древній кадиш.

І раптом зашуміла-застогнала розлога крона велетенського дуба, коріння якого були просякнуте кров'ю... І під шум гілок в небо злетіли птахи. Зграя птахів. На волю. За хмари. За зірки.

Птахи здавалися душами, що летять у вічність, і ставали все більш прозорішими і прозорішими... Поки не розчинилися в безкрайній небесній блакиті... Ніби ніколи їх і не було.

Але все-таки вони були. Одна така фейгеле впустила пір'їнку – синяво-чорну, як волосся Басі. Легко і вільно кружляючи в обіймах вітру, пір'їнка та опустилася на чашу величезної менори.

«От і все. Може, душі тих, кого немає, відчувають, що хтось їх пам'ятає і шанує?»

І тоді колишній мародер Сергій Шквиря заплакав. Вперше в житті. А щоб не помітили ні Віка, ні Михайлик, ні Вітьок, довірив старині Джекові злизнути сльозу.

Переклад Олега Гончаренка

Спеціально для видання «Біла хата»


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/