Заява ватажка так званої ДНР, «Донецької народної республіки», Олександра Захарченка про «переформатування» нашої держави України у придуману сепаратистами нову «державу» Малоросію викликала хвилю коментарів у політикумі, суспільстві. Але враження таке, що ці коментарі «зійшли на манівці» як щодо того, ЩО СКАЗАНО, так і того, ХТО сказав.
Що ж саме заявив Захарченко 18 липня? Одразу щодо терміну «Малоросія». Ним просто замінено запущений три з лишком роки тому Росією термін «Новоросія» — те, що проштовхувалося Кремлем для «переформатування» нашої Української держави. Та в обох цих термінах нема нічого нового. Вони походять із сумної пам’яті часів Російської імперії і, як бачимо, знадобилися в дійсно переформатовану колишню царську Російську імперію в комуно-радянську, а нині — в начебто пострадянську Російську Федерацію.
Так от, Захарченко дослівно заявив таке: «Ситуація зайшла в глухий кут. Ми пропонуємо план реінтеграції країни... Щоб зупинити громадянську війну, ми обговорили ситуацію і дійшли висновку, що Україна показала себе як така, що не відбулася. Київський режим не в змозі зупинити громадянську війну... Пропонуємо заснувати державу Малоросія. Малоросія — незалежна молода держава».
Ну, те, що наша Українська держава «не відбулася», ми чуємо вже третє десятиліття. Але ключовий момент у цій заяві — те, що в Україні, значить, триває «громадянська війна». І щоб її зупинити, потрібне «переформатування», пряміше кажучи, ліквідація Української держави і створення на її руїнах нової — Малоросії.
Ба, нова держава вже й проголошена Захарченком та його спільниками. У ті ж дні в окупованому сепаратистами і росіянами Донецьку було проголошено й «утворення» держави Малоросії. Її начебто проголосили представники аж 19 регіонів України, в тому числі й Чернігівщини, до речі. Прізвища, звісно, не вказані, але можна припустити, що 19 таких зрадників набралося — отих, за якими плаче лава підсудних, про що трохи далі.
Злива коментарів на заяву Захарченка звелася переважно до того, що це начебто якийсь новий поворот у сюжеті трирічної агресії Росії проти України. Коментатори почали ворожити на кавовій гущі, хто і що стоїть за цією заявою. Також пролунали голоси з Кремля, що там, буцімто, відхрещуються від «самодіяльності» Захарченка.
Між тим, коментувати (точніше, дати відсіч) тут треба було б на одну-єдину тезу «спічу» Захарченка — про «громадянську війну» в Україні. У нас нема громадянської війни, є агресія Російської Федерації проти Української держави. Здавалося б, абсолютно очевидна річ, між тим, ось уже три роки наша держава, в особі всіх її гілок влади, чомусь не здатна чітко довести, проілюструвати цю очевидну річ собі, своєму народу й тим паче — світу.
«В Україні нема російських військових частин, російських військових», — безапеляційно заявляє на весь світ Путін. То, може, й правда нема? Бо досі всі нечисленні полонені нами на Донбасі громадяни Росії виявлялися «добровольцями», які давно «звільнилися» з російських збройних сил, принаймні ще до того, як потрапили на Донбас.
Тому ми ще довго балакатимемо про російську агресію, поки нашим і міжнародним судам не почнемо представляти російських полонених, упійманих на Донбасі, на українській землі, які на момент затримання були на дійсній військовій службі Російської Федерації.
А тепер щодо того, ХТО сказав, тобто хто є Олександр Захарченко. Уже набридли визначення Захарченка як глави терористичної ДНР, ватажка бойовиків і т.д. Чомусь найменше стосовно Захарченка і його спільників вживається простий і зрозумілий термін — сепаратист. Дехто в нас навіть заявляє, що й сепаратизму на Донбасі нема, там є російська агресія. Так, наче агресія виключає сепаратизм, хоч насправді вона й живиться ним.
Тому давайте назвемо тих, кого звично іменуємо бойовиками, терористами, російськими найманцями, терміном «сепаратисти». Цебто кримінальними злочинцями, відійшовши хоч тут від усталеного принципу «презумпції невинності». Звісно, згідно з ним, злочинцем когось має визнати суд. Але де він, той суд над сепаратистами?
Адресую читача до публікації відомого журналіста Олексія Братущака «ЛНР» та «ДНР» — не терористичні організації?», вміщеній в «УП». Мова йде про мляві спроби нашої Феміди засудити сепаратистів, бойовиків, найманців і т.д. як терористів. Річ у тім, що всіх, хто здійняли заколот та сприяли й сприяють російській агресії і війні на Донбасі, наше правосуддя пробує покарати переважно за два злочини — сепаратизм і тероризм. Щодо покарання за тероризм, то щось воно не виходить. Проблема в тому, що наша держава якось непевно, розмито визнає офіційно так звані ДНР і ЛНР терористичними організаціями.
Але чому ж тоді не судити заколотників саме за сепаратизм? Такі кримінальні справи дійсно відкриті. Але розслідуються вони й особливо фінішують у вигляді судових вироків — як мокре горить. Це детально описав той самий Олексій Братущак у статті «Сепаратистські» справи Луганщини. Прихована амністія», опублікованій в Інтернет-газеті «УП». Суть її: жоден із сепаратистів ще не отримав реального терміну ув’язнення, в кращому разі все обмежується якимись умовними термінами, якщо взагалі доходить до судового вироку.
Чому так відбувається? І тут ми бачимо дивну картину: річ у тому, що сепаратизм у нашому кримінальному законодавстві чомусь не належить до категорії тяжких злочинів. Тобто є «простим» злочином. Отже, юридично можлива так звана «угода» зі слідством і судом. Підозрюваний, підсудний розкаюється, визнає свій злочин, співпрацює зі слідством, усе повідомляє, нічого не приховує. За таку лояльність у нас чомусь дають мінімальне покарання, не у вигляді позбавлення волі, а умовне, тобто без ув’язнення. Доволі сумнівна практика, якісь торги злочинця з правосуддям. Чи не час переглянути цю практику або принаймні не застосовувати її масово.
Друге запитання: а чому, власне, сепаратизм не вважається тяжким злочином, хоч він скоєний проти самого існування держави? Тут час повернутися до постаті Олександра Захарченка й подивитися на його діяння, щоб зіставити їх з Кримінальним кодексом. Отже, коротка біографічна довідка. Захарченко Олександр Володимирович народився 26 червня 1976 року в Донецьку. Закінчив Донецький технікум промислової автоматики, працював на шахті гірничим, електромеханіком. Деякий час навчався в Донецькому юридичному інституті МВС України, але навчання кинув. Далі — тривала співпраця зі структурами Партії регіонів, насамперед у царині бізнесу. А політика й бізнес уже тоді тісно переплелися на Донбасі. Під час проросійських виступів на Сході України Захарченко 16 квітня 2014 року очолив групу з 7 бойовиків, які зайняли будівлю Донецької міської адміністрації. У травні 2014 року був призначений «військовим комендантом» захопленого бойовиками Донецька. Згодом призначений на посаду «заступника міністра внутрішніх справ ДНР». 7 серпня 2014 року змінив на посаді голову Ради Міністрів «ДНР» Олександра Бородая. У листопаді того ж року, після нелегітимних та сфальсифікованих виборів у ДНР, так званий «центрвиборчком республіки» оголосив, що Захарченко переміг на «виборах» і обраний главою ДНР.
А тепер відкриваємо Кримінальний кодекс України. Особлива частина. Розділ I. Злочини проти основ національної безпеки України.
Стаття 109. Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади.
Стаття 110. Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України.
Оце і є злочин, назва якого — сепаратизм. Злочин, спрямований проти самого існування держави. Не випадково статтями передбачено досить суворе покарання, аж до довічного ув’язнення, в разі тяжких наслідків. А якими ще тяжчими можуть бути наслідки, якщо у війні на Донбасі загинуло вже 11 тисяч українців. Між тим, сепаратизм, як було сказано, чомусь не належить до категорії тяжких злочинів. Може, після трьох років війни наш парламент нарешті б уніс відповідні зміни до Кримінального кодексу? А так — «угоди» зі слідством,торги на крові тисяч загиблих громадян.
Підходить чи ні Захарченко, як і його спільники, під визначення сепаратистів — судіть самі. Якщо такі особи відкрито пішли на збройний заколот проти держави, захоплювали органи влади, державні установи, ліквідували її владу на захопленій ними території, а тепер закликають до повної ліквідації нашої держави і проголошують на її місці іншу — це сепаратизм чи ні?
Між тим, у публікаціях медіа, зокрема у згаданій статті Братущака, наводяться численні приклади тяганини з покаранням сепаратистів. Класичним, радше анекдотичним прикладом є трирічна тяганина з покаранням колишнього міського голови Слов’янська Неллі Штепи, суду над якою не видно кінця-краю. І це стосовно посадовця держави, яка відкрито вітала сепаратистів, окупантів, усіляко допомагала їм. До речі, не забуваймо, що саме із захоплення Слов’янська російськими бойовиками під орудою офіцера РФ Гіркіна почалося захоплення частини Донбасу.
А щодо Захарченка, то наші правоохоронні органи таки відкрили проти нього кримінальні справи. Але й тут дійшло до абсурду. І чи не тому, що Захарченка вперто хочуть засудити за тероризм, а не за сепаратизм. Правоохоронці повідомили, що Захарченко є фігурантом кримінальних проваджень за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого статтею 258-3 КК України «Створення терористичної групи чи терористичної організації» та інших особливо тяжких злочинів. Отже, фігурує насамперед тероризм та ще якісь неназвані «особливо тяжкі злочини». І ось «результат» слідства. 30 травня 2016 року Генеральний прокурор України Юрій Луценко заявив, що кримінальна справа стосовно Захарченка досі не передана до суду у зв’язку з тим, що Генеральна прокуратура України не змогла зібрати доказів його вини.
Що ж коїться? Може, секрет «відсутності» в нас сепаратизму розкриває один з пунктів Мінської угоди, підписаної між воюючими сторонами 5 вересня 2014 року. Згодом, 12 лютого 2015 року, ця угода була ще раз підтверджена підписанням Мінської декларації, схваленої президентами Франції, України, Росії і канцлером Німеччини. У цьому пункті йдеться:
«6. Ухвалити закон про недопущення переслідування і покарання осіб у зв’язку з подіями, які відбулися в окремих районах Донецької та Луганської областей України».
Якщо під «подіями» розуміти й відторгнення частини території держави, війну і загибель тисяч людей, тоді дійсно винних у «подіях» карати не можна.
Що ж, у Мінських угодах, які мало хто читає, записано багато чого. І про зміни нашої Конституції та законів, і про «особливий статус» Донбасу. А від Мінських угод ми вже ось майже три роки не те що не можемо відійти, а навіть їх якось змінити. Вони, виявляється, недоторканні. Як і наш Кримінальний кодекс, наше правосуддя, за яким не є тяжким злочином сепаратизм, посягання на саме існування держави. Бідна наша держава…
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо», Чернігів, спеціально для видання Біла хата
