Понедельник, 16 20 декабря19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Людська пам’ять. Бувальщина


Kid sliding with sledding in the snow.Світлій пам’яті мого двоюрідного брата, товариша, натхненника Леоніда Ілліча Сала та його матері Марії Савівни.

На жаль, я не пам’ятаю, коли познайомився зі своїм двоюрідним братом Леонідом, але здається, що ми були пов’язані дружбою із дня нашого народження. Доля нас постійно і безжально на багато років розкидала на сотні, а то й тисячі кілометрів від Берліна до Іркутська, але наша телепатія, наші листи скорочували цю відстань. У дитинстві ми частіше зустрічалися влітку в мене, де поруч був величезний ставок із рибою та дичиною, безкрайній ліс із грибами, ягодами, мурашками та гніздечками різних птахів, а зимою я гостював у нього, де мене приймали за рідного брата і де була повна вседозволеність у різних іграх.

Щедрівки

Зими 50-их років минулого століття були надзвичайно сніжними. Прокидається господар, а вікна та двері надійно замуровані снігом. Лаючись, із труднощами відхиливши двері, починає прокопувати в товстому шарі снігу тунель до сараю з худобою, ну як шахтар у вугільній лаві. А нам, дітлахам, ці високо накручені завірюхою сніжні гори приносили велику радість. Ми вибирали садибу, майже повністю занесену снігом, і від самого димаря по підмерзлих заметах на лижах чи санчатах із радісними вигуками вихором неслися вниз.

На різдвяні свята я з Леонідом, котрий гостював у нас, та з сусідом Вітею з хорошим настроєм обходили всі будинки на нашій вулиці, дружно та злагоджено співаючи: «Рожество твоє, Христе Боже наш...», і, стримуючи емоції, чекали від господарів подарунків. Після війни люди жили бідно, але нас із радістю запрошували до оселі і, усміхаючись, із цікавістю слухали наші пісні, а давали, хто що міг: прості цукерки, домашні пряники, якісь копійки чи ароматні яблука, що збереглися на горищі в полові. Тим же шляхом ми повернули до крайньої хати дядька Гриши, розташованої майже в лісі. Після закінчення війни він десь через рік-два повернувся додому і ще у військовій формі сидів за столом із якимось чоловіком, уважно слухаючи нас. Господиня кожному в сумку вкинула по два оранжеві пахучі м’ячики, а Віті — аж п’ять. Дитяча совість просто не могла змиритися з такою несправедливістю, і вперед виступив Леонід:

— А ми що, гірше співали? — і з образою повернувся до дверей.

— Та ні, мандарини закінчились, хай якось іншим разом додамо, — криво посміхаючись, запевняла нас жінка. Святковий настрій був миттю зіпсований. Треба належне віддати Віті — на вулиці мовчки з розумінням вкинув у наші сумки по мандарині. Вдома, вислухавши наші образи, моя мати спокійно пояснила:

— Ну що ж ви хотіли? Вітіна мама учить у школі їхню доньку.

Щастя мати друзів

По зволоженій відлигою сніжній дорозі ми поспішали до Леоніда, а це більше п’яти кілометрів, стрічати Новий-старий 1947 рік. Щоб трохи відпочити, ми, розставивши руки та ноги, як підрубані падали спиною на сніг і завмирали. Зверху над нами високо розкинувся голубий купол неба із сяючими діамантовими сонячними променями від золотого диску сонця. І навколо незвичайна тиша. Піднявшись, із цікавістю роздивляємось глибокі та чіткі відбитки наших тіл на снігу. І знову падаємо. Сподобалось. Леонід укотре просить мене піднятись та поспішати, а мені так приємно, що він мене умовляє піднятись та з потугою відриває мою спину від снігу. А я знову і знову занурююсь у сніг, і це тішить моє самолюбство. Зрозумівши, що я чванюсь, Леонід з образою промовив:

— Я тебе більше піднімати не буду і поважати — також!

Ніби хтось боляче вперіщив тоненькою лозовою гілкою мене по обличчю та серцю. Миттю піднявшись та наздогнавши його і винувато заглядаючи в його очі, прошу пробачення. По дорозі помирились. Не знаю, що в мені перевернулось, але після того випадку я ніколи, жодного разу за все життя не був комусь тягарем або недотримався даного мною слова.

Жодного разу, навіть коли це було мені на шкоду. Можливо, тому, що я був щасливий своїми хорошими друзями, яких я більше сам вибирав і яких не так і багато було, і на яких можна було покластись у будь-який час. Дехто з них, покинувши цей чудовий світ, забрав частину і мого серця, залишивши нестихаючий біль у душі від незворотних втрат. Але бувало і навпаки.

Звикши до чіткості та довіри, до даного людиною слова, я потерпав від несерйозності, брехливості чи вигаданої образи. І це дуже довго гнітило.

Ось нарешті й садиба Леоніда. Довга стара хата з трохи осілою та вигнутою від віку передньою стіною. Перед хатою, місцями з-під снігу, чорнів старий сад. У сінцях в очі зразу впадав довжелезний, у кілька метрів, сплетений із лози квадратний димар, щільно обмазаний глиною пополам із кінським гноєм, щоб не загорівся, який високо піднімався над покрівлею хати. На моїх очах дим напряму через круглий отвір збоку печі, валуючи сірими клубками, круто повертав у сінцях у висячий над землею димар за допомогою тяги вітру, поспішав на вулицю, до неба. Коли в печі все перегорало, цей отвір закривався якоюсь брудною здоровою пробкою, щоб не виходило тепло. Раніше такі печі були в усіх наших недалеких предків.

Святвечір

Старша сестра Леоніда Євгенія років 15–16-ти була незвичайної краси. На моїх очах парубки на вихідних роєм крутилися біля її садиби, бажаючи хоч краєчком ока побачити її чи, якщо доведеться, то й заговорити. Тепер вона вже років шістдесят як носить чоловіче прізвище Домарацька і у свої вісімдесят зберегла не вицвілі голубі очі, чорні брови та рум’яні щоки. І це при її невгамовній працьовитості у своєму великому господарстві. А як вона співає — це треба послухати! Але нам для різних ігор більше підходила трохи старша від нас його друга сестра Анюта — наш командир, наставник і суддя. У великій просторій світлиці ми часто грали в схованки, а на вулиці ліпили снігову бабу з червоними від калинових ягід вустами, вугільними очима та відром на голові, або грали в сніжки й ніколи не заздрили міським дітям. А коли наступали сутінки, для нас наставав довгоочікуваний щедрувальний Святий вечір. Групками по 5–7 дітей ми розсівались по величезному селу. Анюта точно знала, на яку вулицю нам у першу чергу потрібно спішити, знала поіменно всіх дітей господарів, щоб вчасно підібрати під їхнє ім’я пісню. Закінчували кожну пісню словами «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров’я!» і низько вклонялись господарям.

На другий день, ще затемна, понасипавши з торби зерна в кишені жита, пшениці, спішили з Леонідом до людських садиб. Двері всюди були відімкнені, собаки прив’язані, і посівальників завжди чекали. Нас люб’язно інколи водили по всьому будинку, щоб усюди посипали на щастя ці благословенні Божою піснею зернята:

«Роди, Боже, жито, пшеницю

Та всяку пашницю

На щастя, на здоров’я!»

Пам’ятаю, як із маленької кімнати молодий батько на руках виніс нашого віку хлопчика і, прихиливши до подушок, пояснив:

— Він повністю паралізований, співайте і обсипайте його зерном і все навколо. Може, допоможе...

Поруч плакала мати. Ніколи не забуду його очі, що з тужливою заздрістю дивились на нас. Ми все зробили, як просили батьки. Хлопчика я добре розумів, адже в свої три роки також майже рік був паралізований повністю, жоден суглоб не працював. З неймовірним зусиллям моїх батьків і трав, компресів вдалося вирватись із того жахливого становища. Тому я поспішив розповісти про себе все, що пам’ятав.

Не знаю, чи допомогли йому мої рецепти, але через кілька років Леонід якось сказав:

— А ти знаєш, що отой хлопчик, де ми посівали, отой паралізований, пішов! Розумієш — пішов! І ходить як усі люди!

Що йому допомогло, не знаю, але вірю, що нестримне бажання пройти крізь будь-які страждання, щоб нарешті стати здоровим, та через велику віру у свої сили. Він себе підняв і зрівнявся з усіма нами. Такий уже ніколи не скориться злій долі. 

Холодно

Тітку Марію я вважав своєю другою матір’ю. Вона вміла всіх об’єднати, нікого не виділяючи і в будь-якому віці дати нам розумну пораду. Я завжди з великою охотою спішив із різними молочними продуктами від моєї матері до дітей її сестри. І я їм вдячний, що вони до цього часу пам’ятають ту невеличку допомогу в нелегкий час, яка ішла від щирого серця. Ця проста, майже неграмотна колгоспниця зуміла, можливо, з чиєюсь допомогою, достукатись своїми листами до Москви в ЦК до самого Шверніка і випросити лісу на будівництво нового будинку. Це було для всього села, особливо для вдів, великим дивом і прикладом, як треба боротись і перемагати. Але це було пізніше, а в цей вечір, прийшовши з колгоспної комори, де пересівали зерно, в свою нетоплену хату, бо чим можна було топити, все було спалено давно в печі, і вона, сівши на лаву, з журбою озирнулась. Потім, знявши куфайку і розстеливши її на лавці, лягла зверху.

— Дітоньки, бийте свою матір, бийте, бо вона неспроможна вас зігріти та нагодувати, — і сльози важко падали на глиняну підлогу. На моє здивування, Леонід та Анюта кинулись її щосили лупити кулачками по спині.

— Євгеніє, — закричав я з ляку, — хіба ж можна бити матір?

Але та, приклавши палець до вуст, мовчала. Пізніше пояснила, що б’ють не так боляче, бо на ній є ще одяг, а щоб підлікувати та розігріти спину, змучену роботою та холодом. Євгенія сьогодні, повернувшись зі школи і кинувши на стіл книги, поспішила із санчатами до далекого лісу. Та високі снігові замети і близько її не підпустили до хмизу. Повернулась із мокрими ногами та заплаканими очима. Під вечір, узявши рядно, поспішила з матір’ю по засніженому полю до далеких скирт із соломою. З труднощами нависмикували злежаної соломи і, озираючись, понесли по скрипучому снігу. Не відпочиваючи, поспішили знову, щоб було чим протопити вранці. Дуже пощастило, що їх не спіймали, але вибору в них не було, як говорить прислів’я: «Голодному розбій не страшний». Нещасні жінки у всьому цьому винили тільки себе: що бідні, що топити нічим та погодувати підростаючих дітей, вдягнути нема у що. Тихенько інколи скаржились на місцеву владу, а хто вище — то боронь Боже, то боги святі — і думати про них боялись. А сьогодні ми як пташенята, дружно сівши в рядок на лавці проти печі, зачаровано дивились на високе полум’я в печі, де висвічували крутими блискучими боками два чугунці з картоплею та водою. Це був важкий, голодний 1947–1948 рік. 

Поранення

Їхнього батька, Іллю Дмитровича Сала, забрали на війну восени 1943 року і як і всіх інших мобілізованих без будь-якої підготовки кинули на форсування річок Десни та Дніпра. Хто залишився живим, із жахом згадував страшну м’ясорубку наших солдат. Це було в Козелецькому районі біля села Карпилівка. Ілля все-таки дістався з товаришами  ворожого берега і підняв солдатів в атаку, та маленький осколок, що влучив у голову, притис його до землі. Як дізналася тітка Марія про важке поранення чоловіка і як вона спішила-летіла чайкою, щоб його порятувати, невідомо. Не вистачило їй кілька годин, щоб побачити його ще живим. Це було вселенське горе, коли на її очах у величезні братські могили складали полеглих. Здавалося, земля не витримає такої несправедливості, а небо розірветься на криваві шматки. Діставшись Кобижчі, довго не могла піднятись на ноги, і тільки їхні діти змусили її боротись за життя. Уже пізніше діти та онуки тітки Марії, поклавши біля обеліска Слави квіти та навколо все розглядаючи, не могли повірити, що колись у цій красі й тиші серед вибухів лилась рікою людська кров.

42-15131659

Брат

З раннього дитинства Леонід усіх вражав своїм дивним красивим голосом. Жодне шкільне чи сільське свято не проходило без його участі: у школі чи у великому Кобизькому сільському клубі. Він завжди тримався просто, невимушено, по-дружньому. Я дуже пишався своїм братом, уболівав за нього і по-хорошому трохи заздрив. Адже мене природа чимось подібним не наділила, щоб я міг тепло своєї душі та серця так щедро і безкорисливо дарувати людям.

В армії після прийому присяги його одразу зарахували до ансамблю пісні і танцю групи наших військ у Німеччині, де вже на другому році служби він підміняв соліста. Але на всі прохання залишитись і продовжувати службу категорично відмовлявся: «Ну, не міг я проміняти Україну на іншу країну». Після армії працював столяром-червонодеревником на фабриці ім. Боженка і із задоволенням навчався в Київському музичному інституті на диригентському факультеті. Коли випадав вільний вечір, спішив до своєї коханої дівчини, яка три роки чекала його з армії і з якою в щасливому шлюбі прожив більше сорока років. Його талант і організаторські здібності виявились, коли він працював директором Будинку культури, а згодом довгі роки — директором Голосіївського парку. Вийшовши на пенсію, працював у хорі ветеранів, безкоштовно виступаючи у госпіталях, будинках для престарілих, лікарнях і так до останнього дня приносив людям радість. Пам’ятаю його останній приїзд до нас у Чернігів, де його любили і з нетерпінням чекали. Ми переспівали з ним багато пісень, але я, знаючи свій голос, боявся десь сфальшувати, перебити, та обійшлося — всі добре співали. Вийшовши за чимось на балкон (а це другий поверх) і поглянувши вниз, не повірив своїм очам: біля під’їзду зібралося біля двох десятків людей і, закинувши голови, з нетерпінням дивились угору, чекаючи нової пісні:

— Давайте, продовжуйте, ми такий концерт давно слухали, — і зааплодували.

Чи міг я тоді подумати, що ми насолоджуємося його голосом востаннє?.. Коли померла в Леоніда кохана дружина, більше місяця його серце не змогло протриматись. У це важко було повірити, звикнути до його відсутності, адже він був об’єднуючим талісманом нашої великої рідні. Пам’ятаю, як на його 60-річчя я, не маючи можливості приїхати з Москви, написав уперше в житті вірш, як епілог про нашу дружбу. Пропоную останній стовпчик:

«...И не будем грустить, что так годы летят,

Мы не зря на земле побывали.

Я люблю тебя, жизнь! Я люблю тебя, брат!

Это сердце и годы сказали!..

Это сердце и годы сказали». 

Валентин ШАБЕЛЬНИК, м. Чернігів


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/