Четверг, 14 20 ноября19   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Коли мати виряджає сина у світ, з якого ніхто й ніколи не повертається


Я запалю поминальну свічу й поставлю біля твоєї фотографії, витру солону сльозу на щоці й згадаю все твоє коротке, як спалах, життя, мій вічно молодий синочку...

Материнське серце. Пам'яті сина присвячую...

П'ятнадцять літ пройшло, пролетіло, прошуміло з того часу, як пішов ти в небуття. П'ятнадцять довгих років... Кажуть, що час лікує, притупляє біль, але ніколи не загладить ті невидимі рубці від душевних ран, які залишилися на материнському серці, ніколи не висушить гірких, невтішних сліз.

Мене до сих пір мучить риторичне питання : чому такий молодий юнак, який ніколи не жалівся на своє здоров'я, раптом пішов із життя? Ніхто й ніколи не зможе дати мені відповіді, а материнське серце так щемить і тривожно віщує, що мою дитину хтось звів із цього білого світу. Невиплакані сльози бринять у душі, щаслива мить життя зупинилася тоді, коли тебе не стало, мій рідний синочку. Ти забрав із собою наші світлі радісні днини, левову частину здоров'я, щасливе дитинство меншого брата, осиротив маленького сина...

Я згадую тебе щодня, щогодини, щохвилини. Спочатку — маленького непосидючого живчика, любого онука своїх дідуся й бабусі. У тебе було стільки нестримної енергії й завзяття, що,здавалося, їх вистачило б на десятьох. Ти був увесь у русі, кудись завжди поспішав, ніби знав, що тобі так мало відведено земного буття, а тобі так хотілося залишити по собі хоч маленький слід. Прагнув навчитися всьому: і на землі працювати, ростити хліб і зело, і водити машину.  Усе крутився біля тата, коли той займався ремонтом, подавав йому інструменти, а потім замурзаний, але задоволений, від душі радів, коли тебе хвалили, адже зробив це власними рученятами.

А ще був надзвичайно турботливим і ніжним братом, піклувався про меншого, на тебе можна було цілковито покластися... Пригадую 1991 рік, коли ми відпочивали в Криму, у Лівадії. Це був один із найкращих і найщасливіших моментів у моєму житті. Тоді ти, тринадцятирічний підліток, по-дорослому заявив мені, що я повинна культурно провести час; відвідати палац Воронцова в Алушті, Ластів'яче гніздо в Ялті, сходити на концерт пародиста Олександра Пєскова, балет «Лебедине озеро»... Спочатку в мене було хвилювання, чи справишся ти з обов'язками няньки, але згодом, коли поверталася в номер, то бачила, як ви, обнявшись, міцно спите з усмішкою на вустах і книгою в руках, а іграшки охайно складені...

Ти зрадів, як дитина, коли дізнався, що твоя дружина при надії, і твердо був переконаний, що в тебе народився синок. А потім оточив його такою любов'ю, на яку часто не здатний навіть досвідчений татусь. Ти мріяв його виростити, виховати справжньою людиною. Не судилося...

Мій дорогий синочку, свої проблеми ти завжди намагався вирішувати сам, не завдавати нам зайвого клопоту, жалів і оберігав мене. Моє материнське серце не віщувало біди, я була твердо переконана, що ти сильний і легко справишся із усіма турботами. А коли були моменти й воно шалено й тривожно калатало в грудях, я відганяла лихі, нав'язливі думки.

Той страшний день, а точніше вечір, не забуду ніколи, поки ходжу по цій землі. Сонце зайшло за хмари, і білий світ померк у моїх очах. 22 січня стало для нас чорним числом, воно забрало з нашої щасливої оселі світлу сонячну радість і поселило невимовну печаль. Здавалося, що цьому не буде кінця-краю, що я сама померла...

Від тяжкої депресії й розпачу мене врятувала віра. Я прийшла в храм Божий, глянула в очі Пресвятої Богородиці, яка втратила свого єдиного Сина, але не розгубила любові й милосердя — і мені стало легше. З цього моменту почалося поступово зцілення моєї душі. Тут я знайшла свого справжнього духовного наставника, який допоміг мені й моїй родині справитися зі своїм невтішним горем. Тут зустріла таких же знедолених матерів, які вірою зцілюють свої материнські серця, і зрозуміла, що не можна відмежуватися від світу, від людей, заховатися зі своїм горем, як той равлик у хатинку, а потрібно відкрити своє серденько іншим — і тоді стане легше від усвідомлення того, що ти — не самотня, що поки живуть матері, доти не померкне пам'ять про їхніх дітей,які пішли у святу вічність.

Мій син — зі мною, у моїх думках і спогадах. Я відчуваю його в легкому повіві вітру, у теплому сонячному промінчику, бачу у світлій ніжній посмішці внука, у вдумливому, серйозному погляді брата...

Я мовчки запалю поминальну свічу, гляну у твої зелені із зажурою очі на світлині й змахну невинну сльозу на щоці...

Надія Курпас, м. Семенівка


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/