1917 рік, 28 (15) березня – відбулося перше засідання Української Центральної Ради під керівництвом Михайла Грушевського.
23 (10) березня, перед поверненням із заслання Михайла Грушевського, на своєму другому засіданні Центральна Рада ухвалює, «щоб президіум Ради привітав п. Грушевського, коли він приїде до Києва».
Коли Рада збирається наступний раз, 25 (12) березня, завдання уточнюється: «Президіум УЦР повинен привітати М.С. Грушевського в його помешканні, а потім запросити його на збори Центральної ради».
Михайло Сергійович прибуває до Києва 26 (13) -го, однак всі плани летять шкереберть. На засіданні того ж дня, яке вже традиційно веде Федір Крижанівський, «голова повідомляє присутніх, що привітання п. Грушевського не відбулось, позаяк він був хворим після подорожі».
Під час поїздки десь під Брянськом у поїзді зайнялося сусіднє купе, за 5 хвилин вагон згорів дощенту. Вогонь знищив книги і стародруки, одяг та білизну Грушевського. До Києва від дістався лише в ніч на 26 (13) березня. «Там його вже ніхто не чекав, – свідчить історик Олександр Зінченко. – На вокзалі не було навіть візників. Професор у темряві не впізнавав міста, заблукав, і мусив іще півночі місити київську сльоту валянками без калош – бо ті також згоріли».
До Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада, Михайло Грушевський навідався 27 (14) березня. Невеличка кімнатка на другому поверсі, один стіл та кілька лавок, півтора десятка осіб – так виглядав на той час майбутній український парламент.
Михайло Грушевський вперше головує на засіданні Центральної Ради у середу, 28 (15) березня. «Збори вітають п. Грушевського», відзначено в протоколі. З його поверненням багато хто (насамперед тупівці) пов’язували надії на припинення всіх суперечностей і об’єднання всіх демократичних сил. І це, власне, й стало переломним моментом у ранній історії Центральної Ради. Як слушно зазначав у споминах Дмитро Дорошенко: «Ніхто в даний момент не підходив більше для ролі національного вождя, як Грушевський, ніхто навіть і рівнятися не міг із ним щодо загально признаного авторитету й тої поваги, якою оточувало його все українське громадянство».
Вторить йому і Євген Чикаленко: «…ми всі вважали його за «некоронованого короля України», який приїде, то дасть всьому порядок і лад».
На засіданні вирішують «почепити національний прапор на будинкові міської думи на тім місці, де був раніш царський вензель». Володимира Науменка обрано заступником голови Центральної Ради, обговорено план української маніфестації 1 квітня (19 березня).
Важливий момент: агітаційній комісії доручено за два дні підготувати проект Всеукраїнського з’їзду. Михайло Сергійович розуміє, що пасивне очікування українцями поступок з боку царського уряду безперспективне, необхідно активно боротися за автономію. А тому, «щоб надати Центральній раді характер справжнього представництва всього організованого українського народу, рішено якомога скоріше скликати з’їзд представників організованої української людності цілої України», – напише він за кілька днів.
Сергій Горобець, Український інститут національної пам`яті
