Нещодавно приїхала я до Чернігова на залізничний вокзал і сіла у тролейбус №1, щоб доїхати до вулиці Рокосовського. Поряд зайняли місця дві жіночки. Із перших слів чорнявої, яка була на вигляд трохи старшою, я зрозуміла, що вона зустрічала родичку з Дніпропетровська.
Чернігівка одразу розповіла про маршрут і по дорозі почала знайомити білявку з рідним містом. Із особливою гордістю розповідала про Вал, його древні храми та пам’ятники.
Але як проїхали Красний міст, розмова перейшла на побутові теми. Чернігівка, яка вже два роки була на пенсії, каже, що на всьому доводиться економити. Захворієш — немає на ліки — помирай. А помреш — кладовища викуплені. Треба жити.
— Скільки ж ти пенсії одержуєш? — питає родичка з Дніпропетровська.
— Трохи більше тисячі гривень.
— Хіба ж можна на такі гроші прожити самій? Ще й за комунальні послуги платити. У мене чоловік добре заробляє, і то економимо. Та й моя пенсія, мабуть, буде більшою, бо зарплату нараховують 2,5 тисячі. Але...
— Що але? — питає родичка.
І тут я підслухала те, що мене обурило і примусило розповісти читачам цієї газети.
Жіночці з Дніпропетровська залишалось до пенсії майже три роки. Заробітну плату, каже, їм постійно видають.
АЛЕ... Із її 2,5 тисячі гривень вона тисячу віддає босу чи його помічнику в руки прямо в банку. Та й не вона одна, а всі 23 співробітники їхньої контори (назву не почула).
— І чого ж ви мовчите? — питає гостю родичка.
— А куди подінешся? До пенсії вже недовго, а хазяїн цинічно попереджає: якщо не подобається, то нікого не тримають. А де тепер знайдеш роботу в моєму віці? Чоловік теж каже, щоб потерпіла, як-ніяк, а трохи доходу є у сім’ю. Ти ж знаєш, що з нами живе стара мати та дочка-студентка.
— А що то за контора в тебе така обдиралівка? — питає чернігівка. Але тут же схаменулася: — Ой, уже наша зупинка!
І жіночки нашвидку пішли до виходу. Так я і не почула, де це неподобство з оплатою здійснюється. Але таких босів по Україні ой як багато, а ми мовчимо і боїмось. У конвертах віддають зарплату — пенсії не буде.
Боялися за радянської влади слово сказати проти начальства (і я в тому числі), боялися і в роки розвалу СРСР, коли забрали всі наші збереження на книжках, коли останні радянські рублі примусово міняли на купони, ще й за часів тотальної «прихватизації», коли грабували нажите народом державне майно, а нам віддали папірці-ваучери за розкрадені заводи та фабрики.
Навіть дитячі садки розграбували.
Пам’ятаю, мене привабила назва компанії «Київська Русь», тож ваучери всієї сім’ї вклала в цю офшорну бездонну яму, тепер ці папірці лежать як архівні, так само й у мільйонів робітників. А зараз роботу важко знайти, в містах заводи позакривали, а села зовсім пустіють. Де-не-де залишились одні пенсіонери. Ми з чоловіком пропрацювали удвох майже 90 років, ще й чотирьох дітей виростили, а пенсії нема й по 1200 гривень. Де ж тут на ліки брати? Добре, що в селі живемо, працюємо потроху на землі. А городянам, особливо одиноким, як? Ось і самогубств по області кожного тижня страшні цифри.
Посадити б депутатів, наших можновладців на таку пенсію чи оклад за місяць, як у робітників, вони б, може, зрозуміли, що ми — теж люди. Нашої пенсії їм і на день би не вистачило, а на свої ювілеї мільйони кидають. Думають, що більше всіх працюють вони, по кабінетах, а інші — це не люди. І студенти першими вийшли на майдан, бо не бачать тут ніякої перспективи на майбутнє. Їхні дипломи у Європі недійсні, але за працю там дають більш-менш достойні кошти. Дякуємо молоді і всім тим порядним людям, хто на майдані. Вони дають нам приклад людської гідності.
Кращі представники українців хочуть тут, удома, навести порядок і справедливість. Скільки того життя! Наша Україна така красива, щедра і багата наша земля, люди працьовиті. А їдуть за кордон, щоб сім’ї прогодувати. Незграбні політики, жадібні багатії довели людей до краю. Подальшої корупції та зневаги до народу з боку верхів уже не можна терпіти. Та й на місцях (тут, у Чернігові) є такі підприємці, що за день назву фірми міняють офіційно, у трудовій книжці, а потім грошей не платять, дурять людей. Правоохоронні ж органи цього начебто не бачать.
А головне — за роки радянської влади майже знищили віру в Бога. Ми, вчителі, таємно дітей хрестили, бо з роботи виженуть. Ось і пожинаємо плоди: нема віри, нема совісті та любові до ближнього в багатьох.
Тому й настав гіркий час, про який пророчо говорив великий Тарас у вірші «Сон»:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світу зазирає...
(«Кобзар», стор. 205, вид. «Дніпро», 1982 р.)
Але Т.Г. Шевченко вірив у світле майбутнє нашої країни, тому є багато підтверджень у його творчості. Ще в одному вірші «Сон» (стор. 355) поет із болем вигукує:
Простіть!.. Я Богу помолюсь.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу...
Наші люди, наша країна заслуговують не убогості, а найкращої долі. І ця мрія багатьох здійсниться. Бажаю всім любові, злагоди та порозуміння. Життя одне на цій Землі. І повірте — таке коротке... Бережімо один одного! Хай не гинуть діти України.
Валентина СМОЛІГОВЕЦЬ, пенсіонерка, мати і бабуся, с. Радянська Слобода Чернігівського району
