Сучасне минуле: історія одного роду

В ту ніч вона схопила дитину й подалася геть із цього проклятущого селища, де повітря пахло кров’ю, де щоденно ходили хатами й забирали людей, а потім…

ГЛАВА І

Кров на жовто-синім знамені

Над могилою вашою тиша і спокій,

Та по рідному краю – зловіщі вогні.

І піти по слідах ваших скошених кроків

Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Олена Теліга

Уже не перший день його будили громи канонад, а він, завше спокійний і врівноважений, приймав кожен ранок як Божий дарунок. Хоча й ранки вже були невіддільні від ночі та дня: ішла війна – очікувана, якою тут давно вже пахло в повітрі.

Сорокарічний Зорян мав прізвище Непийгорілка, що, найпевніше, успадкував від прадіда – запеклого козарлюги, що служив Іванові Виговському й ліг під Конотопом у час натиску московських орд. Обличчя Зоряна час порізав добром і злом, хоч мав він ще не досить поважний вік, а руки, гартовані в боях, здається, повсякчас тримали рушницю. Усі його думки у вільний від стрільби час линули до коханої Христі та доньки Софії, які залишилися там, далеко за Маківкою.

Він був одним із соколят-усусів[1], одним із січових стрільців, що в запеклій боротьбі з ворогом мріяли вибороти свободу для своєї Вітчизни. Австрійська влада під час боїв, у яких завше вирізнялися січові стрільці, постійно вихваляла українців, у мирні часи ж чути було лише зневагу: тоді українські стрільці були лише «рутенськими зрадниками». Справді, зрадники. Зрадники «клаптикової» імперії, сколоченої з десятків народів на їхній же крові. Чи можна коритися тому, хто знущається й принижує тебе? Можливо. Але ані для Зоряна, ані для десятків тисяч подібних йому це виявлялося неможливим, нереальним, нечестивим. А честь, віра, непохитність цінувалися українцями споконвіків, вовік віків. Зрадники не вони, юні хлопці, що стали за честь Вітчизни, зрадники – це Іскра та Кочубей, якому російська влада рік тому до двохсотріччя Полтавської битви спорудила пам’ятник… Чому народ, який жив тут із часу Кия, Щека, Хорива, Олега, Ігоря й Ольги як титульний, мусить коритися комусь?..

І хоч як Зоряна благало маленьке чарівнятко Софія та її матір не йти туди, у пекло війни, батько їм різко відказував, що не мусить зганьбити діда-прадіда, що поклали душу на вівтар України; не мусить мерзитися, кланяючись чужим богам; що лише в жорстокім бою український народ зможе вибороти незалежність, а з нею – і добробут для цілого народу… І Христина це розуміла, тому, виплакавши всі очі, чекала свого коханого.

Був день як день. Хоча хмарило зранку. Але хто на війні здіймає очі до неба? Перед тобою ворог – крапка. Зорян, як і годиться січовому стрільцеві, умившись, удягнув військовий стрій із жовто-синіми відзнаками й рушив ув окопи до побратимів. А там вже бійці, якщо не стріляли, то затягували славень чи будь-яку пісню або ж жартували.

Сьогодні московські орди наступали громом, сірою хмарою, що тяглася далеко з-за гір.

Січові стрільці, вимуштрувавши зброю, розпочали атаку. Реакція ворога була миттєвою: російські війська почали гатити одразу з трьох напрямів. Люди падали. Не можна було бачити, хто й у кого поцілив. Люди просто мерли. Колишні «соколята»[2] й «пластуни»[3] – за Вітчизну, а московські орди – за посягання на чужі землі.

Січа була люта: наші сікли, чим лише можна, – старезними списами, давно списаними з австрійських складів рушницями, а хоч і в рукопашний бій ішли, а ворог був забезпечений усіма новинками техніки: усе робив Микола ІІ, аби знищити «український П’ємонт» –  Галицький край. Край січових стрільців, край української національної ідеї, край Павлика, Стефаника, Франка….

…До вечора битва стихла, а переможцями з неї вийшли січові стрільці. Це був справжній тріумф, адже сили були далеко нерівними. Проте в житті разом все: добро і зло, щастя і горе… На вечір у всіх пошанах ховали вбитих, якими було встелене поле битви. А серед тих убитих був і Він. Куля ранила його молодече тіло. Ранила в жовто-синю наліпку з написом «УСС». У ту хвилину Зорян, на мить скорчившись, продовжував стріляти. І лише коли поцілив своєму вбивцеві, певно, у самісіньке серце, упав на землю… на свою любистково-барвінкову українську рідну землю. Поцілувавши її, він, 40-річний козарлюга, хрипнувши, удихнув останній ковток повітря.

На похорон батька зібрали всіх. Кажуть, біда об’єднує. Правду кажуть. Але що ж ми за нарід, коли не об’єднують нас святощі нації, а лише горе?! Тому й здається, що доля України зіткана зі сліз матерів, синів, доньок…

На похованнях навіть старший син Григорій, який ось уже рік навчався в Київській гімназії, не приховував сліз. Чоловіки не плачуть – плаче душа, а вона без статі. Григорій Зорянович картав себе, що не відмовив батька йти воювати. Хоч і знав, що все це маячня: ніколи й ніхто не зміг би відмовити цього світлого чоловіка, заборонити, хоч би й сам Бог…

ГЛАВА ІІ

Гімн

…Нагана» звів і втомлено гикнув…

І вишкір на губах заблис.

Очима впився, вовчо бликнув…

Розлягся постріл… він стояв… 

Олена Теліга 

Григорієві ледь-ледь минав дев’ятнадцятий рік. Увесь його час з’їдали навчання та революція: молодь тоді була рушієм суспільних змін, бо опинилася у вирі найцікавіших політичних подій! Партійні збори, мітинги, з’їзди… Він був справжнісіньким соборником, тому пов’язав свою долю із самостійницькою партією, яку очолював Микола Міхновський[4]. Навіть на кохану зовсім не залишалося часу: лише в поодинокі вечори він ніжно стискав її руки і… цілував. Вона була щасливою з того: миті щастя – це і є життя, усе інше – сіра буденщина.

Зовсім нещодавно мрія тисяч чи навіть мільйонів юнаків збулася: Центральна Рада спромоглася проголосити незалежність Республіки. Незалежність, за яку боровся батько й прапрадід та й сам Григорій, який уже закінчував навчання, а потім бажав «увійти» в політичне життя молодої держави, розбудовувати її задля прийдешнього покоління…

Один день зірвав усі його плани. На зборах студентів Університету Св. Володимира[5] й Українського народного університету А. Омельченко, помітно нервуючи, звернувся до студентів із повідомленням, що ворог почав раптовий наступ. Вітчизну захищати нікому. «Ох, – думав Григорій. – Мав рацію Микола Іванович. Мав. А всі брали на кпини його з причини химерних думок про якусь армію в ХХ столітті та ще й у демократичній державі…»Але що тепер думати, чия була правда? Ані головного «партача життя» Володимира Винниченка, ані поважного історика Михайла Грушевського на війну вже точно не відішлеш…

Студенти вирішили одноголосно: на фронт, боронити цінності роду-племені, захищати святу українську землю! Кажуть, хто не був революціонером у свої двадцять, не стане лібералом у сорок-п’ятдесят. Я не знаю, певно, і ніхто не скаже вам, що скеровувало хлопчаками в ті хвилини: молоде бажання чину, патріотизм?.. Що? Хай би там як, вони стали першим і останнім бастіоном держави в той нелегкий час…

Христя нічого не знала; вона, тепер аж зовсім сама, уся обтяжена домашніми турботами, бавилася із Софійкою. До сина писати – марна справа…

Григорій востаннє зустрівся з Ольгою. Узяв її долоні й, задумавшись, дивився в зіниці коханої. Вона здогадувалася. Уже всі знали про війну, котра зимовим вихором летіла на новостворену й ще таку хитку Українську Народну Республіку. «Лише бережи себе», – першою промовила Оля крізь сльози. Григорій зрадів, що йому нічого не доведеться пояснювати, доводити, просити, переконувати. Він був найщасливішим. Хіба ж це не щастя: знайти того, хто розуміє тебе, поділяє твою долю?

Ранок. Крути. Бій тривав увесь день. Загони Муравйова, що наступали, почали обходити українські позиції з флангу. Коли виникла реальна загроза оточення студентів, які не мали будь-якої військової фахової освіти, було вирішено вивести підрозділи з бою, аби уникнути подальших утрат.

 

Ніч була розбурхана чорним промінням вибухів. Частина студентів потрапила в полон. А вже на ранок їм було оголошено вирок: сімох поранених відправити до харківської лікарні, звідки вони втекли, решту, серед яких був і Григорій, засудили до розстрілу. Тут же, під Крутами, на Чернігівському полі.

Їх – сіль землі! – стріляли по черзі. Григорій перед розстрілом заспівав славень. «Наган» обірвав його на словах: «Ще не вмерла Украї…»

Юнак упав…

Усім цим дійством керував Михайло Муравйов – типовий представник пореволюційної влади. Свого часу він відсидів півтора роки за вбивство товариша, а Києвом тепер їздив на броньовику з написом: «Смерть українцям!» Із вуст скаженого, страшенно злого російського офіцера почулося: «Дамалілся за Украйну?! Дівниє еті малароси…» Ніколи їм не було зрозуміти наш народ, який споконвіків жив у демократії; народ хліборобів-сіячів; народ, який плекав власні, цілком відмінні від інших народів, традиції; народ, який умів «перекувати рала на мечі, а мечі – на рала»... І з холодними руками цей чолов’яга Муравйов продовжував випускати одну за одногою кулі, що ранили серця ще зовсім юних хлопців, дітей!..

Ольга дізналася про смерть коханого за тиждень, адже сплюгавлені тіла деякий час заборонили ховати… Плакала, плакала день, тиждень чи рік – усе злилося воєдино. Плакала, хоч і не можна було: тоді, коли її Григорія розстрілювали, Ольга дізналася, що вагітна.

За труною Григорія йшов нескінченний потік киян, і лише ті, хто перебував у перших рядах, помітив на його юному тілі більше десятка ран від бандитсько-большевицьких куль та багнетів.

Матір про смерть сина дізналася лише за півроку, а згодом народився й онук. Тому стара Христина запропонувала Ользі переїхати у Львівщину, подалі від цієї зловіщої більшовицької революції, що їхала танком по кістках людей. Гниле червоне ганчір’я майоріло вже всюди й навіть у Києві… Муравйов особисто зривав портрети Шевченка зі стін і топтав їх ногами, а, почувши українську мову на вулиці, розстрілював без пояснень. Коли носії цієї цілком ворожої будь-якій національності влади зрозуміли, що не здушити молодечого запалу в гарячих серцях українців, не вибити з тих сердець ані Шевченка, ні національної ідеї, загони прибічників червоної революції ходили дворами й відбирали в людей усе: хліб, картоплю, пшеницю навіть ту, яку залишали на посіви… Завершилося все голодом у 1921 році…

Зовсім скоро в одному із сіл Львівщини народився Святославчик – Григорієва дитина. Нове покоління приймає нові виклики. Західна Україна також була охоплена революцією, хоча дитинство – найсолодша пора: ростеш у материних долонях, овіяний сонцепромінним теплом і любов’ю.

ГЛАВА ІІІ

Гаряча смерть чи зимне умирання?

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть — не зимне умирання.

Олена Теліга

За материними мужніми плечима перебідував своє дитинство Святослав. Коли підріс, закінчилася революція й Польща під жезлом Пілсудського[6] переживала економічний злет. Живи собі, працюй – і матимеш достаток. Навчався хлопчина в утраквістичній (двомовній) школі, удома спілкувався польською. Зрештою, і перші поезії своїй Суламіті також писав польською.

Ольга завжди дивувалася, як син такого батька досі не встряв у якусь партію, хоч було на той час таких багато: і націоналістичні, і на догоду Польщі тобі, і на догоду Москві… Політичне життя вирувало в Галичині, але Святославові було байдуже до того. Так і минав його вік: схоронив матір, горював, працював, годував молоду сім’ю. Не жив, а бідував.

Одного ранку по радіо було чути: «Польська держава і його уряд фактично перестали існувати. Тим самим припинили свої дії договори, укладені між СРСР і Польщею. Надана самій собі й залишена без керівництва, Польща перетворилася в зручне поле для всяких випадків і несподіванок, що можуть створити загрозу для СРСР. Тому, будучи досі нейтральним, радянський уряд не може більш нейтрально ставитися до цих фактів. Через таке положення радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусії».

Товариш Йосип Сталін вирішив рятувати Галичину – й увів війська, а з ними почав упроваджувати й «совєцькі порядки». Святославові довелося піти в колгосп, віддати все майно й навіть спиляти старі груші в саду, які садив ще ген коли Зорян Непийгорілка, бо ж податки на плодові дерева були введені неймовірно високі. Ледь зводили кінці з кінцями: платили за згоду на окупацію, за угодовство, за те, що поспішили коритися кому-небудь «на нашій, не своїй землі»…

Святослав, здавалося, доживав останні дні: уже майже не вставав з ліжка, біля нього постійно порхалася його дружина.

…Двері виламали. Увійшли солдати-рятівники.

• Товарищ Непейгорелка здесь проживает?
• Так, — ледь буркнув хворий і додав: — Це я.
• Чудернацкая малороссийская речь! А фамилия… Ты слашал такое чудо? Забираем, — сказав напарникові солдат,  упившись диявольськими в колиску, що висіла на вервечках

Пхаючи «наган» у спину Святославові, вони вийшли з хати. Більше не поверталися. Ніхто й досі не знає, де й коли, як помер Святослав.

Його дружина в ту ж ніч схопила дитину й подалася геть із цього проклятущого селища, де повітря пахло кров’ю, де щоденно ходили хатами й забирали людей, а потім… Ви здогадуєтеся, що було потім.

Дитина була дуже хворобливою. Це був «мирний» час, час панування процвітаючого соціалізму. А це «процвітання» якнайбільше підтвердив моральний стан населення, його достаток, третій з часу утворення СРСР голод, політичні розправи…

У 1956 році Кремль скеровував українських людей в Західну Україну з метою знищенні «упівців» – ворогів революції, ворогів ЦК КПРС, ворогів «совєцького» союзу; «упівців», що марили якоюсь Україною, коли йшов новий час, час появи нової етнічної спільності – «радянської людини». У цей же час було вбито Софіїного сина.

ГЛАВА ІV

Лист до матері 

Допоки хоч на однім клапті української землі пануватиме ворог-чужинець, доти всі покоління українців ітимуть на війну. 

Микола Міхновський 

Уже не перший день його будили громи канонад, а він, завше спокійний і врівноважений, приймав кожен ранок як Божий дарунок. Хоча й ранки вже були невіддільні від ночі та дня: ішла війна. Війна, яка забрала життя усіх чоловіків із його роду.

Хоча Володимир, либонь, уже й не знав ані про Зоряна, ані про свого діда… Зовсім юний, не напоєний золотопромінним соком життя, він ще не виборов своєї життєвої ніші, не мав ані коханої дівчини, ані професії – усе це було планами на майбутнє. Працював різноробочим на лісопереробних приватних підприємствах Семенівського району Чернігівської області. Направду, професія не з «високих», але де народився, там і згодився. Та й «сродна» праця, без якої, за Сковородою, все ніщо, у кожного своя… Володимир не читав, напевно, ні Григорія Савича, ні Міхновського, ні Шевченка, адже які були часи!.. Патріотизм – «последнее убежище для негодяев» – називали шовінізмом, українську літературу – несамобутньою, а українське слово – «уродованиям русского языка на хохлацький лад». «Може, батько останню корову жидам продав, доки вивчив московської мови», – писав Тарас Шевченко… Збулися пророцтва!.. Але правдивих пророків у нас цькують такою мірою, як кадять фіміам на злодіїв, приймаючи їх за нове Євангеліє…

Полишивши матір із батьком тут, у Семенівці – північному рубежі України, – він подався на Схід. «Пощо?» – запитували його товариші-ухилянти. «Пощо ти туди пішов? Чи не міг «дати на лапу» й уникнути цього безглуздя?» Він гірко посміхався. Хто, як не він? Хто відповість за батька, діда, прадіда? Хто помститься за кожну сльозу матері, яка часто згадувала батька Богдана й тоді невимовно плакала цілу ніч… Хто утвердить те, за що кинули під колеса Історії своє життя Зорян, Григорій, Святослав, Володимир та його батько – Богдан?

 Він служив недалеко від Волновахи. Нехай напівбосим, без обмундирування, вірно ніс свій хрест. Подекуди приїздив на малу батьківщину, ще рідше писав листи матері й сестрі із фронту… Боронив честь роду й народу. Отримував від батьків солене сало в трилітрових банках – єдине, що були спроможні надіслати рідні. Але хлопці неймовірно тішилися, бо то ж був найбільший делікатес – сало із в’єтнамської свині!.. Так і виживали. Кожен день святкували життя цибулею та салом. Розбили тепличку й тут, на передовій, вирощували з побратимами огірки, помідори, цибулю... Наука то немудра, але й нелегка. Життя, як кажуть, усього навчить. Місцеві жителі пригощали молоком, що давали корови, які паслися на замінованих ворогом полях.

…Наближалося найбільше свято для Володимира – уродини матері. Чимось теплим, приємним це було для сина завжди: він згадував дитячі роки, тепло рук своєї неньки. Увесь час він збирав кошти їй на подарунок й ось сьогодні відправив «Новою поштою».

На завтра Його не стало. Додому прийшла страшна звістка, а за день після неї – подарунок…

Володимир, упавши в бою, тепер уже слухав янгольські хори….

ПІСЛЯМОВА

Гуртуймося, Братове-Українці!

Лиш через терни шлях веде до зір. 

Володимир Шовкошитний 

Ця добірка образків – лінійний опис трагічної української історії ХІХ – початку ХХІ століття, коли українці виборювали право на існування соборної держави. Ця добірка – доказ того, що ніколи не припинялася війна, адже кожне покоління приймає нові виклики, якщо попереднє покоління не здатне їх вирішити – воно автоматично перекладає ці виклики на плечі своїх синів.

Найтрагічнішим є той факт, що в основі кожного образка, які воєдино об’єднує історія одного роду, є реальний прототип. Зорян Непийгорілка – загальний тип українського воїна, січового стільця, першої плеяди соборників, які ціною власного життя виборювали право на життя своєї країни, його прапрадід – дійова особа найтрагічнішого періоду в історії України – Руїни (друга половина ХVII століття). Про цей час говорили: «Межи двох українців знайдеться три гетьмани». Проте прапрадід Зоряна справжній патріот, який усвідомлював необхідність відновлення Великого Князівства Руського, яке відстоював Іван Виговський. Битву під Конотопом було виграно, але часто найбільші перемоги українців обертаються в найбільші поразки. Так сталося й цього разу: українці не усвідомлювали своєї самобутності й це призвело до подій, за які розплачується нове покоління. Покоління Донцова, Теліги, Міхновського, покоління Григорія Непийгорілки, який має реального прототипа також. Ним став Григорій Піпський – учень однієї з гімназій Києва, який перед розстрілом російськими військами під командуванням п’яного матроса Муравйова заспівав гімн. Ось як згадує про цього двадцятирічного хлопця Омелян Ноджак: «Про Григорія знаю від мами. Під час Першої світової війни, коли сюди прийшли москалі, вони знущалися з мого діда. Гриньо обстав за нього. Тоді зайди схопили Піпського і відвели на околицю Мальгович. Пролунали постріли — ми подумали, що Григорія розстріляли. Але, на щастя, цього не сталося, його просто забрали із собою. Потім він опинився в Києві, де вчився. Чому він виявився таким стійким українським патріотом? Піпські — наші сусіди. То була чесна, працьовита свідома родина. Хоч мати Григорія походила з польської сім'ї, вона повністю поділяла погляди свого чоловіка, українця козацького духу. Григорія всі знали як добру, порядну, грамотну людину. Тоді практично усі студенти були заангажовані в національні справи. Ось чому добровільно зголосився під Крути…»

Син Григорія Святослав – типовий угодовець, пересічний українець цього періоду, який приймає польську, а потім і радянську владу, проте за «гріхи» (відстоювання самостійницької ідеї!) радянська влада, яка анексувала в 1939 році Західну Україну з метою «порятунку», а насправді за попередніми домовленостями з фюрером, розстрілює чоловіка. Звісно, усі ці події й героїв об’єднує умовність часу й простору зображуваного у творі: цей рід – усі українці, тому я уникав чіткого опису, характеристик головних героїв – усе це типи українця в різні періоди історії. І сьогодні ми розплачуємося за невивчені уроки історії. Володимир – реальний образ, семенівець, якого було мобілізовано в зону війни, він справді надіслав подарунок матері, яка перш дізналася про смерть сина, а вже потім отримала лист і подарунок… Але найважливіше те, що Володимир чує «янгольські хори», отже, потрапляє в Рай, а це краще, ніж «зимне умирання»…

Українці унікальні тим, що перебуваючи в різні часи в складі різних держав (часто – імперій) зуміли вибороти незалежність, хоч і ціною превеликих утрат. Проте якою ціною!..

Іван Франко писав: «Хоч синам, як не собі…»

Ні! Нам і сьогодні!

 Ілля Левченко,

переможець обласного етапу ХV Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості під гаслом «Об’єднаймося ж, брати мої!»

Керівник роботи: Ганна Арсенич-Баран , кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників України