Вторник, 22 октября 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

І голоду не було. Як знищували документи і спотворювали факти


DIGITAL CAMERAЗа вікном густо цвіла стара липа. Вона щоразу викликала моторош торішньої весни. Тоді це дерево було об’їдене до гілочок. На вулицях падали трупами люди. Команда з кількох візників не встигала звозити їх у велику траншею.

Василь Семенович, секретар сільської ради, глипнув на ходики. Добігала дванадцята. На душі повеселіло. На обід Ліда, його кохана дружина, обіцяла борщ із щавлем і вареники. Чоловік з ніжним почуттям подумав про свою молоду жінку, яка скоро мала народити другу дитину.

Аж ось входить голова сільради і людина, невідомо звідки приїжджа. Неквапливо несе свою огрядність невисокий чоловік з великою головою, стає посеред кімнати і говорить: «Усім іти на обід, а вам, — показав він пальцем на секретаря, — астацца».

Це був удар для Одинця. Ходили чутки про арешти. Судили вже, сказати б, і своїх.

Зоставшись на самоті, Василь Семенович перетворився на слух. Невпинно чекав, та не знав чого. Забаглося вийти у двір. Штовхнув двері, а їх зачинено зовні на висячий замок. Пропав навіки, подумалося. Зараз підкотить чорний ворон, накинуть на руки кайдани, і поторохтиш, Васю, у район, там далі, і опинишся аж у тундрі. Він уже знав, яка доля чекає дружину і дітей ворога народу. Як уявив Ліду в таборі серед злочинців, дітей — у колонії для неповнолітніх, серце зайшлося крутим жалем.

Стоячи коло дверей, почув шум автомобіля. В’їхали у двір, роблять обережні повороти і зупиняються біля входу. Клацнув замок. Пауза. Ривком відчиняється половинка дверей і поріг переступає... дебелий чоловік із червоними лампасами на штанях. Генерал! Страх, подив і повна безнадія змішалися в серці Одинця. Увійшли ще два офіцери. Надворі хтось накинув замок і повернув ключем. Машина стала від’їжджати в парк. Зайшли в загальну кімнату.

«Откройтє сєйф і всє шкафи, — наказав генерал. — І дайтє ключі».

Потім генерал попросив Василя Семеновича взяти стілець, сісти при вході до кімнати і дивитися на двері. Замкнувши коридорні двері зсередини, повернувся офіцер, і всі взялися до роботи.

Зашелестіли папери. Працювали швидко, мовчки й методично. Мабуть, цього навчалися не один місяць. Іноді на мить зупинялися і, не мовивши ані слова, продовжували свою роботу. Час тягся для когось, як гусінь, а для когось — як стріла.

Господар сидів незрушно, але всередині нуртувала гаряча кров. Здавалося, він не витримає — встане і почне ходити. Але в мозок проникала думка про маленьку дочку, про дорогу дружину, про матір... Це його стримувало і додавало сил терпіти. А може, й пронесе. А може, й нічого не буде. Він, навіть будучи атеїстом, подумки звернувся до Бога.

Нарешті шелест урвався. Секретар, сидячи зігнутим у позі тупої застиглості, намагався і вухами, й ротом уловити найменший рух повітря. Однак гості, певно, спілкувалися жестами. Потім затупотіли по-солдатськи, заскрипіли дверцята шаф. Наостанок покликали задубілого Одинця, на ходу він завважив по дві бокаті сумки біля чобіт прибульців. Генерал неголосно, але значуще сказав:

«Слушайтє вніматєльно і запомнітє: ні начальнікам, ні женє, ні лучшему другу — ні слова, ні намьока».

Після кожного слова генерал робив паузи і дивився в очі секретаря.

Василь Семенович глипнув на пузаті сумки паперів і набрався сміливості.

— А що ж мені казати, коли мене спитають?

— Нікто вас нє будєт спрашивать, — відповів генерал.

Гості попрямували до виходу, але господар іти в коридор побоявся, тільки помітив військове авто. Василь Семенович стояв на місці й дослухався, коли з двору виїде машина. Ще трохи побарився і вийшов зачинити ворота.

Повернувшись, звалився на своє місце і позбувся скутості. Не терпілось подивитися, що вони забрали. Як побачив — його охопив тривожний подив: зникли всі папери, що стосувалися голоду 33-го року: щоденні доповідні, скільки трупів зібрано по дорогах, скільки взято з хат, скільки дітей. Скарги громадян, різні зведення і накази зверху — все було вичищено.

Василь Семенович нервово заходив по кімнаті. А що, як це були чужі вороги? Тоді капець. Тюрми не минути. Але ж голова теж... Думки злітали і затухали, як іскри.

Зайшов голова, не мовивши й слова, ступив у свій кабінет і зачинився. Це трохи заспокоїло секретаря.

Час біг. А в Одинця десь на дні серця таївся неспокій, і тільки коли найідейніший радянський драматург і державний діяч заявив, що ніякого голоду не було, Василь Семенович остаточно заспокоївся.

Микола КЛОЧКО

Про автора

Микола Павлович Клочко народився 1934 року в селі  Парафіївці Ічнянського району. Після школи  рік навчався в Київському гірничому технікумі, звідки на початку 1953 року був засуджений за політичні переконання на 25 років до концтаборів ГУЛАГу.

Після ХХ з’їзду КПРС, коли було розвінчано культ особи Сталіна, потрапив під амністію (1956 р.) і повернувся до рідного села. Закінчивши екстерном середню школу, поїхав до  Донецька, де два роки працював робітником .

У 1965 році закінчив філологічний факультет Київського університету.

Працював журналістом  у редакціях  районної і столичних газет. Друкувався в періодиці, але, оскільки ніколи не горів бажанням прославляти Комуністичну партію і радянський режим, творів талановитого автора понад двадцять років не друкували.

Лише в незалежній України вийшли перші збірки автора — «Афоризми» і «Роза вітрів» (2004 р.), 2005-го вийшли збірки оповідань «Вишнева вежа» та поезій «Настрої». Згодом видав ще кілька книг.

2009 року удостоєний обласної літературної премії ім. М. Коцюбинського в номінації «проза».


Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/