Пятница, 29 марта 2024   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Хліб — це основа життя, не розкидайтесь ним і поважайте кожну крихточку

Хліб — це основа життя, не розкидайтесь ним і поважайте кожну крихточку


Життєва бувальщина. Лукірчині деруни

Діти Другої світової війни, а нині це бабусі та дідусі досить поважного віку, добре пам'ятають голод 1947 року. Мабуть, тому і досі багато хто з них ховає під подушкою кусень черствого чорного хліба. Так, про чорний день, щоби спокійніше спалось. І все повчають своїх онуків-правнуків: «Не розкидайтесь, діточки, хлібом, бережіть і поважайте кожну крихточку, адже хліб – це основа життя. І не дай вам Бог пережити те, що ми пережили. Бо у своєму дитинстві ми раділи навіть гнилій картоплі». Важко сучасним дітям це осмислити, коли прилавки магазинів ломляться від тортів, тістечок, печива, а вітрини яскравіють всіма барвами обгорток з-під цукерок. А в післявоєнні роки доступними, але не такими вже й частими ласощами були лише сушені яблука та груші, гарбузове чи соняшникове насіння і подекуди горіхи. А з цукерок бачили лише карамельні подушечки та льодяники в цукрі, і то – якщо міські родичі гостинця раз у рік привезуть.

… Лукерія вже не сподівалася дожити до кінця 1947 року. Та що вона – себе не жаль, вже нажилася на білому світі, але ж діти… Під час війни сім'я понесла страшенні втрати: не повернувся з фронту чоловік, вщент розбомбило хатину і обійстя, загинуло двоє діточок. Отак і залишилася Лукерія бездомною вдовою з двома малими дітьми на руках. Так як жінка трудилася у колгоспі, то їй дозволили жити в одній із кімнат колгоспної контори. Тяжкі були дні – ні вдягнутися, ні взутися, дітей до школи треба у чомусь виряджати, чужі стіни, дошкульний холод взимку. Топити нічим, доводилося потихеньку красти солому в колгоспі, щоб хоч якийсь дух тепла по кімнаті пішов. А ще ж і харчуватися чимось треба. І ніякої тобі допомоги від держави, дарма, що вдова загиблого на війні. Таких, як вона, — півкраїни, а, може, і більше.

А тут ще й рік цей голодний. Лукерія працювала на двох роботах. Вдень норму у колгоспі відробляла, а вночі сторожувала. Отримувала щоденний пайок – мисочку ріденького супу та шматок хліба. Суп з'їдала сама, а хліб несла дітям, ділила на двох і обливалася слізьми, дивлячись, як вони швиденько проковтували ті скибочки і прохально дивилися голодними очима… У Лукерії попухли ноги, ледве вистачало сил ходити на роботу. Меншенька дочка заховається на згарищі колишнього обійстя у бур'янах і тихенько плаче цілий день, а старшенький синочок покотиться по долівці, ніжками б'ється і репетує: «Їсточки хочу, мамо, їсточки!» Навіть влітку страждали від голоду: свого саду не було, бо згорів, на городі ще нічого не вродило. Оттоді діти і навчилися їсти ягоди пасльону, лободу, ситняк, молоді стебла аїру, квіти акацій, калачики.

Якось Лукерії вдалося роздобути кілька в'ялих напівгнилих картоплин. Хоч не було ні муки, ні олії, але все ж таки жінка раділа: якось перетре цю картоплю та напече дерунів. Що то вийшли за деруни – сльози та й годі! Але гарячий картопляний дух пішов по кімнаті, і, здавалося, смачнішої їжі годі й

відшукати. Лукерія поставила мисочку з дерунами на підвіконня, щоб скоріше вичахали, і пішла кликати дітей, що гралися десь на вулиці. Повернулися всі разом хвилин через шість. Лукерія заніміла: мисочки нема, лише картопляний дух роздражнює і без того голодних діточок. Жінка гірко розплакалась – оце тобі і нагодувала своїх кровинок. Здавалося, що жити більше не було сил. Та світ не без добрих людей. Цього ж дня прийшла до Лукерії сусідка і принесла гладишечку з молоком. У неї нещодавно розтелилася корівка, тому, дивлячись, як страждає вдова з голодними дітьми, не змогла стояти осторонь чужого лиха. Хоч і в самої діти, але через день по літрі молока Лукерії заносила. Мабуть, це і допомогло вижити згорьованій сім'ї.

Минуло двадцять років. Багато чого змінилося у житті Лукерії. У неї уже був власний, хоч і зовсім малесенький будиночок. А нащо їй хороми, коли вона жила сама? Син, як пішов служити до армії, то так там і залишився, завів сім'ю. Дочка теж вийшла заміж у місто. Сама Лукерія вже була на пенсії, тримала невеличке господарство та обробляла городню діляночку, щоби радувати внуків нехитрими сільськими гостинцями. І садок насадила навколо хати ще кращий, ніж був до війни. Тепер у Лукерії і вишні, і груші кількох сортів, і яблуні, і сливи. А коли у гості наїжджають діти, Лукерія обов'язково смажить їм деруни і подає зі сметанкою та зеленню, ніби скуповуючи вину за той день, коли не встерегла такі бажані смаколики.

Якось загавкав у дворі Лукерії пес. Ні, не діти, на них Бубон точно не гавкав би. То хто ж тоді? Лукерія вибігла на ганок і здивувалася: та це ж Василь Сторчак, сусід колишній. Лукерія пам'ятала його ще босоногим хлопчаком, що водив за собою вервечку менших братиків і сестричок. Пізніше Василь поїхав навчатися до столиці, там влаштувався на роботу і, кажуть, що швидко піднявся по кар'єрній драбині. Директорує на якомусь потужному заводі. І чого б це йому до Лукерії?

— Здрастуйте, тітко Лукірко! А я до Вас із гостинцями. – Протягує торбу з різними столичними делікатесами.

— Спасибі, синку. А чим же я заслужила увагу такої поважної особи? Та ти проходь, проходь до хати.

І ось на столі швидко з'являються мисочки, полумисочки з духмяним борщем, пиріжками, салом, цибулею.

— Пригощайся, синку, ти ж, мабуть з дороги. Та й хто там тебе у місті нагодує борщем із печі?

— Дякую, тітко, пригощусь із задоволенням. Я тільки хотів Вам сказати… Не знаю, як розпочати… Пам'ятаєте, як колись у Вас із підвіконня зникли деруни? Так то я забрав, тітко Лукірко. Просто той аромат… І вдома стільки голодних ротів! Ви вибачте, але я не міг утриматись. Мама до кінця свого життя згадувала, що ті деруни врятували нашу родину. Я і їй не зізнався, де їх узяв. І мене мучила совість. Довгих двадцять років мучила, каменем на душі висіла… Хух, оце сказав – і легше стало.

Лукерія слухала мовчки, але видно було, що в її очах туманіли далекі гіркі спогади, які перетворювались на сльози. Жінка розплакалась, потім взяла себе в руки і тихо мовила:

— Не вибачайся, синку. Я все розумію. Такий тоді час був. Нам теж добрі люди допомогли вижити. Знаєш що, Василю, у тебе вже давно немає батьків, то приїжджай на вихідні до мене, доки я жива. Я тобі кожного разу смажитиму деруни...

Ольга ПРАВДИВЕЦЬ

смт Куликівка, Чернігівщина


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2024 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/