Неділя, 18 Серпень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Директор, менеджер, технолог, водій, вантажник, маркетолог — в одній особі

Директор, менеджер, технолог, водій, вантажник, маркетолог — в одній особі


Із невеликої крамнички виходить жінка з двома дітьми. В обох у руках по рум’яній булочці. Відкусивши шматочок, дівчата апетитно прицмокують. Випічка щойно з печі... Скажете, мовляв, ну і що тут дивного? Для міста, можливо, й нічого, а для більшості сіл – нездійсненна мрія, бо ті хлібозаводи, що були, давно позачинялися, інших відкрити нікому, а постачання з великих міст – часто з перебоями. Про гарячу хрумку випічку не варто й мріяти. Та це не про Володькову Дівицю, що на Чернігівщині... Тут, на щастя, є ініціативні люди, які тримаються на плаву, незважаючи на те, що маленьким підприємцям, які чесно працюють на благо громади, – ой як не просто у наш час. 

Житло проміняв на... випічку

Анатолій – молодий і амбітний у хорошому сенсі цього слова чоловік. Отримавши вищу освіту в столичному інституті, повернувся у Володькову Дівицю. Не тому, що у нього не було перспектив лишитися у місті-мільйонері. А через те, що парубоча душа закохана у рідні сільські простори.

«Я не люблю великих міст... Вони мене втомлюють, – зізнається директор міні-пекарні Анатолій Курило. – Інша справа – село (усміхається). Тут навіть дихати легше. Володькова Дівиця – це мій дім. Тут минули моє дитинство, юні роки. Тут я почав працювати. Сюди й повернувся. Жодного разу не пошкодував. Хоча бувало важко...».

Анатолій Курило біля власної міні-пекарні

Пекарня у Володьковій Дівиці працює дуже давно. Перед Революцією Гідності попередній власник вирішив продати свій бізнес. Покупець знайшовся одразу. Адже родина Анатолія тут весь час працювала. Мати випікала, батько доставляв випічку до крамниць. Син з юних років допомагав рідним, за що часто мав власну копійку. На той час парубок якраз закінчував навчання. Коли дізнався про продаж пекарні, одразу загорівся. І навіть коли постало питання: власне житло окремо від батьків або приміщення, де роками випікався хліб, – хлопець не задумався ні на хвилину.

«Я обожнюю запах свіжого хліба. Радію, коли люди дають високу оцінку нашій випічці. Хліб – це вічна тема. Його купують щодня. Але в цьому бізнесі, як і скрізь, є свої підводні камені. Це насамперед висока конкуренція, короткий термін зберігання продукції і не дуже швидка окупність: націнка на хлібобулочні вироби дуже маленька – від 10 до 15  відсотків, як правило. Та ніщо так не обурює, як бідність населення. Я вже п’ять років директор міні-пекарні, і чим далі, тим люди стають економнішими. Беруть вже не половину хлібини, а четвертину. А причина проста – у них немає грошей. Булочку купують найдешевшу, навіть якщо різниця у п’ятдесят копійок...».

Директор, менеджер, технолог, водій, вантажник, маркетолог...

Вся ця робота, як не дивно, – на плечах 27-річного Анатолія. Аби втриматися на плаву, чоловік крутиться, як білка в колесі. Інакше не можна, запевняє мій співбесідник.

«Звісно, мені хотілося б розширити штат, але поки що це не на часі. Тому я роблю все сам. Окрім випічки, звичайно, – усміхається пан директор. – Печуть у нас троє жінок. Серед них моя дорога мама. Вони майстри своєї справи. Тож кожен займається тим, що у нього добре виходить».

Анатолій завантажує булочки у свій бус і везе їх у Носівський, Бобровицький, Козелецький райони. Продукцію залюбки беруть крамниці. Вона смачна й ціни помірні. Але купують потроху, бо люди в наш час відмовляють собі не лише в дорогій ковбасі, сирах, а навіть у бюджетній випічці.

Особливо нахвалюють рум’яні смаколики школярі. Не в одному навчальному закладі довелося почути гарні відгуки.

«Печуть, як для себе. Булочки завжди свіжі, запашні й недорогі, що в наш час теж дуже важливо, – каже директор Озерянського загального закладу середньої освіти (Бобровицький район) Ганна Ляховенко. – Замовляємо в них не перший рік. Привозять завжди вчасно. Діти залюбки купують. Їм подобається. Для нас це головне».

Міні-пекарня, а податки – як із заводу

Купівельна спроможність населення знижується. Маленькому хлібопекарському бізнесу, на жаль, важко конкурувати з великими державними заводами. Адже вони постачають популярний, як правило, дешевший хліб. Через це міні-пекарні то відкриваються, то закриваються, залежно від ситуації (податкове законодавство, ціна борошна, цукру, газу...).

«Газ подорожчав, і слідом за ним – решта складових виробництва. Одним словом, криза. Її відчули й споживачі. Здобу почали купувати менше, а хліб дехто випікає самостійно. Я намагаюся не опускати руки, шукаю нових замовників, їжджу по школах, крамницях, пропоную нашу продукцію. Пригощаю, щоб люди знали, що вони беруть. Єдине – дуже важко втриматися на плаву через щомісячні відрахування. Міні-пекарня, а податки, як із заводу. Та попри всі мінуси веду свій бізнес чесно і прозоро», – наголосив мій співрозмовник.

У родині Анатолія Курила дуже полюбляють випічку з власної міні-пекарні. Як каже господар: ввечері під чайок або молочко – те, що треба. Батьки, бабуся, молода дружина – всі насолоджуються смаком рум’яних запашних булочок. Єдиний, хто не піддається спокусі – син Ілля. Та не тому, що не оцінив по праву труд своєї родини, а через те, що йому всього півроку.

Тільки-но син підросте – приєднається до сімейної традиції. Інакше й бути не може.

Сніжана БОЖОК, фото автора та з архіву героя


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/