неділя, 20 Серпень 2017   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Два свідоцтва отримав чоловік: про смерть дружини і народження дитини

Два свідоцтва отримав чоловік: про смерть дружини і народження дитини


НОВЕЛА
Два свідоцтва

День тільки-но розпочався, а Микола уже на ногах. Бігає по кімнаті з мобільним телефоном, усе видзвонює до своєї коханої Марічки у пологовий. А вона, знай, тільки й чути голос, наче десь тут із-за штори – те принеси, те віднеси.

Задзеленчав знову телефон. Тривога за дружину миттєво напнулася хмарою на мозок. Що могло статися у таку пору, коли обхід лікарів. Згадав, що днями подзвонив – який демарш Марічка влаштувала, спекотно було Миколі. Натиснув на відповідь, почув:

– Микола?

– Да, я! А хто це?

– Лікар. Ваша дружина померла…

Серце йокнуло і впало, полетіло кудись у підошву і знову піднялося за межі досяжності голови.

– Померла?.. Як?

– А от дитина жива…

Чоловік сів. Його погляд ковзнув по весільному портрету. Посмішка дружини Миколі здалася якоюсь видавленою. Усі тоді веселилися. А як батько його Марічки танцював, літав. Тоді як тільки вийшли із сільського клубу. Марічка спіткнулася на східцях. І мало не впала. Микола схопив і поніс її. Легеньку, мов пушинку. Люди тоді зашушукалися: «Не к добру це. Ох, не к добру…».

Вдивлявся довго й зачудовано. У голові крутилися слова лікаря. Й вірилося, й не вірилося.

Так він просидів довго. По гучномовцю прогалакали дванадцяту. Знадвору почув голос корови Меланки. Встав.

– Треба погодувати скотинку. Вона ж невинна в тому, що хазяйка…

Решта слова застрягли в глотці. Човгнув до дверей. Ноги не йшли, не хотіли рухатися вперед. Правша дотягнулася до відра з нашаткованими ще вчора овочами.

– Що ти понакришував тут… Корова вдавиться твоїм шаткуванням… – лаявся чоловік Марічкиними вчорашніми словами.

свідоцтвоЧоловік присів знову та швидко піднявся, схопив відро. Відчинив двері. Знадвору війнуло прохолодою вітру.

– А чого б то воно? – виринуло питання. – Я ж зачиняв двері. А й гуде, наче на полі…

Вітер співав: «Померла! Померла!». Микола виглянув у вікно. Сонце з-за хмар показалося розцвіло яскравими променями, наче говорячи до чоловіка іншими словами лікаря: «… дитина жива!». Микола знову присів. Знадвору почувся голос Меланки.

– От, дідько його візьми. Корова їсти просить. І навіщо воно мені це хазяйство?..

Корова вторила своєї: «Дай їсти!»

Вітер-буйнисько гув, нагадуючи про горе, а сонце небесне світило палахкотінням нагадувало про ледь незабуту радість.

Микола вийшов з хати у веранду. Світло сонця через вікна у прочинені двері, аж сяяли, іскрилися грайливими зірочками на морозяному снігу. Од сонячних променів ставало тепліше, що навіть зі стріх вкрапляло-капало.

«Народила дитину, а сама?.. Я ж говорив їй – побережи себе. Що я робитиму з нею…»

Він тихо почвалав до хліва. Там продовжувала вимагати свого хліба й участі Меланка.

– Бідненька моя. Тепер не побачиш своєї хазяйки. Будемо горювати разом. Та ще з малою, – квилив Микола. Він висипав у ясла поживу корові. Та похапцем хватала гарбуз.

Вітер-буйнисько і тут продовжував співати пісню. Та Микола вже не слухав його за хрумкотінням. Поклав сіна Меланці та кролям в клітках.

– От вухастики мовчали, а ти все «му-у-у» та му-у-у!».

Вибіг з хліва. У кишені задзеленчав мобільний.

– Миколо, ви коли приїдете за тілом дружини. Вона зараз у морзі. Та й на дитинку свідоцтво медичне заберете. Ви ж не відмовлятиметеся від дитини? – почувся жіночий голос з рурки.

– Збираюся. Їду…

Машина мчала скільки було духу. На задньому сидінні – домовина, оббита в зелене сукно. Микола довгенько її вибирав. Йому хотілося, щоб вона не була тісною для його Марічки.

Загальмував біля ошатного дерев'яного будиночка сільської ради. Поважно зайшов до нього. У кімнаті секретаря молода дівчина з вуглецевими очицями. Вона поглядом спитала: «Що!».

Чоловік поклав на стіл два аркуші.

– Тут треба оформити… – слова застрягли десь посередині, між гортанню і зубами, – свідоцтва.

Дівчина кліпнула очима на перший:

– Про народження? Вітаю! – посміхнулася.

Посмішка злетіла, коли прочитала друге:

– Про смерть…

Віктор ТАТАРИН, спеціально для видання Біла хата


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2017 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/