П’ятниця, 21 Вересень 2018   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Доля б’є, війна калічить, але треба жити

Доля б’є, війна калічить, але треба жити


…12 років тому. День святого Миколая. На порозі Плужнянської школи-інтернату Хмельницької області стоїть голодний, змучений і переляканий семирічний хлопчина.

— Діти, знайомтеся, це Русланчик. Тепер ми всі — одна родина, — сказала з усмішкою вчителька, тримаючи замурзаного хлопчика за ручку.

— Родина? — ледь чутно вимовив малий і пильно подивився на неї. Вчителька аж зніяковіла… Здалося на мить, що це слово дитина чує чи не вперше в житті. Тримаючи жінку за руку, хлопчик відчував таке тепло, якого ніколи не знав раніше. Воно й не дивно, адже мати про хлопчика зовсім не дбала, навіть не годувала, тому її й позбавили батьківських прав.

Шкільні науки давались йому важко, та він мріяв навчитися грати на скрипці, дуже любив читати, тож часом вихователі знаходили його, зануреного у світ книжкових пригод, саме в бібліотеці інтернату. З часом він жадібно прочитає там багато книжок, особливо на військову тематику.

День свого 13-річчя Руслан довго вважав найщасливішим днем його життя. Того холодного зимового дня вони всім класом зібралися за столом, як велика родина. Говорили, сміялися, жартували. Запам’ятався Руслану скромний, проте щирий подарунок товаришів — альбом, олівці і блокнот. Саме в ньому він напише свій відомий у школі літопис Руслана Кашиці, де описуватиме свої мрії, ділитиметься найпотаємнішими думками, коли було так важко і самотньо, коли сумував за мамою. Вже згодом там будуть навіть вірші, присвячені їй — найближчій і рідній людині, яка зрадила його, покинувши маленького напризволяще.

Він завжди прагнув жити в родині, та мама відвідувала хлопчика дедалі рідше, а він весь час чекав: у вихідні, прилинувши обличчям до холодної шибки, кожного дня народження і на свій випускний.

— Мамо, в тебе є один день, щоб мене побачити, я тебе чекатиму, — пролунав у телефонній трубці схвильований хлопчачий голос. Її номер для нього знайшли вихователі інтернату напередодні випускного вечора, бо бачили його страждання і вмовляли горе-матір навідатися до сина. Він цілий день виглядав її у вікно. Навіть вірш написав: «Я тебе чекаю, мамо». Проте вона так і не прийшла. Коли закінчив школу, то купив подарунок на 8 Березня і вирішив піти до неї сам. Побачивши, якою вона стала, розплакався, наче дитина… Розумів, що хоча вона і рідна для нього людина, проте зовсім чужа…

Життя тривало. Руслан навчався на автомеханіка. По закінченні першого курсу технікуму він вирішив піти до війська. Щойно юнаку виповнилося 18, він уклав контракт і став бійцем 128-ї бригади. Це був його перший самостійний крок у доросле життя...

Невдовзі він уже служив на передовій. 18-річному юнаку, якого доля обділила батьківською любов’ю та турботою, довелося пройти також важке випробування війною… За словами хлопця, побратими стали для нього справжньою родиною, про яку він мріяв. Тому на солдатське життя-буття не скаржиться.

Біда з Русланом сталась восени минулого року під Торецьком. Вони з командиром йшли у визначений район. Обережно робили кожен крок. Помітили саморобну міну, обминули її. Пройшли повз російську протипіхотну, аж раптом — клац. Руслана ледь живого, з численними осколковими пораненнями і відірваною ногою доправили до лікарні.

— Русланчику, ти мене чуєш? — обережно запитав, як йому здалося, знайомий жіночий голос. Хлопець ствердно хитнув головою. Через вибух він майже нічого не бачив. Вийшовши з коми в лікарні у Дніпрі, він стиснув жіночу руку, тепло якої раптом відчув так сильно, і ледь чутно запитав:

— Мамо, це ти?

У відповідь — мовчання і схлипування втомленої безсонними ночами жінки.

— Ні, я не твоя рідна мама, синку. Проте вважаю тебе своїм… Я волонтер і допомагаю тобі… вижити, — нарешті змогла сказати вона, всміхаючись і одночасно обливаючись слізьми.

Для жінки-волонтера з Дніпра, що вже тривалий час його доглядала, юнак став майже сином. Дивлячись на нього в безпорадному стані, вона згадувала хлопця, якому вона так і не змогла допомогти, — не так давно у неї на руках помер важкопоранений боєць. Це мучило жінку, хоч і без її вини, і вона мала величезне бажання допомогти всім, хто цього потребує.

Поки Руслан був у комі, волонтерка доглядала його, розмовляла. Саме тому її голос став йому знайомим.

— Які тістечка ти любиш? Чи будеш інжир? — питала жінка пораненого.

А він не міг відповісти, адже ніколи не куштував такий фрукт… І її серце стискалося від болю — він один у цьому світі… Самотній боєць-сирота…

Хлопець вже переніс багато операцій, та й попереду ще не одна. Нині він лікується в Ірпінському військово-медичному клінічному центрі. Головне, що хлопець живий і тепер не один. В нього багато друзів, які й замінили йому родину. Днями Руслану виповнилося 19. День народження було відзначене гуртом, як колись, на 13-річчя в інтернаті. Він відчув себе таким щасливим…

Медсестра відділення розповіла, що в день народження до Руслана приїхали вихователі з інтернату, побратими, волонтери і родини небайдужих українців, щоб привітати і підтримати солдата. Сім’ї з дітками, волонтери приносили йому подарунки, солодощі, фрукти…. Хлопець цього не очікував, він не звик до такої уваги. На цьому святі пощастило побувати і мені.

— Першими привітали мене вихователі — Тетяна Пилипівна та Віра Степанівна. Вони були поряд зі мною всі дев’ять років в інтернаті і стали для мене рідними мамами, — говорить розчулений Руслан. Коли хлопчина потрапив до лікарні, волонтери заходилися шукати його родичів. Вихователі школи-інтернату побачили свого випускника, який боровся за життя в реанімації обласної лікарні Дніпра, в новинах і відразу відгукнулися — приїхали, підтримали. Відтоді не залишають його самого. В подарунок на день народження вони привезли йому обереги, які з любов’ю зробили вихованці інтернату, в якому він виріс. Для них він нині — справжній герой. У школі на парті Руслана — іменна табличка, а в холі інтернату — стенд із розповіддю про нього та його дитячим літописом.

— Мені дуже приємно було побачити і своїх побратимів, з якими служив, воював на війні. Ми часто розмовляли, я їм читав свої вірші, а якось в розмові поділився своєю давньою мрією — навчитися грати на скрипці. І що ви думаєте? Вони подарували мені скрипку… — поділився зі мною хлопець і розсміявся, наче дитина.

А ще його побратими вручили йому медаль «Захиснику Вітчизни», говорили щирі слова подяки за його зразкову службу, про те, що пишаються знайомством із ним і чекають на нього….

— На такий подарунок я точно не сподівався, — хлопчина із гордістю дістає синій футляр з інструментом, і я бачу в його очах безмежну й зовсім дитячу радість. Ми розсміялися і він задумливо додав: — Так, мрії здійснюються…

Йому всі дякували за те, що пішов захищати країну від ворога. Волонтери подарували тризуб — оберіг, виготовлений із срібла, яке зібрали люди.

Переживши численні операції, протезування, Руслан також пройшов лікування в Нюрнберзі (Німеччина). Хлопець так через свою щирість припав до душі тамтешнім волонтерам, що вони й досі йому всіляко допомагають. Вікторія Лівінська, Леся Герасименко, дуже переймаючись долею нашої країни, створили в Німеччині волонтерський рух для допомоги українцям. Вони допомагають діткам і військовим. Леся також приїхала, щоб особисто привітати Руслана з днем народження.

— Русланчику, ми з тобою незнайомі. Проте я хочу, щоб ти знав, що майже три останні тижні ми готувалися до твого дня народження. Уяви собі, я тут, а головний подарунок ще їде, — каже волонтер із Німеччини, а всі навкруги сміються. Волонтери замовили Руслану візок, але він не встиг пройти необхідні процедури на митниці. — Я так подумала: як прийду до тебе на день народження без подарунка? Тому цей саксонський келих з олова — авторська робота місцевих майстрів — для тебе… Ну і ці супершкарпетки, які сплела моя мама…

Звичайно, на дні народження був торт зі свічками, а дівчата співали народних пісень і «Многіє літа».

Леся усміхалася, обіймала Руслана. Вже згодом вона сумно опустила голову і ледь чутно поділилася зі мною, щосили стримуючи сльози, аби Руслан не побачив їх:

— Таке дитя, а стільки йому довелось пережити. Такі діти мають радіти життю, усміхатися, а їх калічать і вбивають…

— Русланчику, коли я дізнався про те, що ти один на білому світі, подумав: тобою займеться Бог — він батько для сиріт і для вдів. Він вже потурбувався про тебе — ти бачиш, скільки людей сьогодні поруч із тобою? Ти не один, хлопче. І це не тільки сьогодні. Завтра до тебе ще люди прийдуть на допомогу, підставлять плече, головне — не зневіритися, — по-батьківськи звернувся до Руслана капелан Анатолій Кушнірчук, мешканець Бучі.

Як Руслан мені зізнався, до служби у війську він вважав, що нікому не потрібний, а тут його життя кардинально змінилося…

— Ти втомився? — питаю в іменинника.

— Ні. Вперше за 19 років у мене такий день народження… Нині багато людей зібрались за столом, як одна велика родина, щирі, доброзичливі люди, багатьох я вперше бачу. Це найкращий день у моєму житті! — відповів він.

Хлопець виглядає щасливим, проте помічаю, що він постійно поглядає на двері. Мені здалося, що він весь час чекав на свою маму...

На прощання Руслан сказав:

— Дякую всім вам — за все. Часом чужі люди можуть бути ріднішими за рідних по крові і подарував усім щиру усмішку.

Вже згодом Анатолій Кушнірчук мені повідомив, що Руслану немає де жити. Тому він з іншими небайдужими людьми думає, як допомогти йому з житлом, роботою…

— У Руслана має бути нормальне майбутнє… Досить пережитих страждань. Його тіло скалічене, але не душа, — додав капелан.

Тетяна МОРОЗ


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2018 БІЛА ХАТА Чернігівська інтернет-газета
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/