Правду каже народна мудрість: «Посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Він ось у цих Ново-Боровицьких лісах ще сімнадцятирічним юнаком «посіяв» свою звичку доводити будь-яку справу до ладу і довіряти людям.
Тому й характером видався щирим, відкритим для постійних турбот про свій ліс і його господарів, наполегливим у досягненні визначеної мети. А життєва доля від того видалася, як сам вважає, щасливою і повноцінною: як і належить, і дім збудував, і сина виховав, за котрого перед людьми не соромно, а щодо саду, то з виплеканих ним саджанців своєрідних лісових садів він зростив, мабуть, не одну сотню гектарів.
Ось тепер шумлять вони високим верховіттям над головою, немов співають весняну лісову пісню для нього за те, що саме їм він присвятив свою життєву долю.
У наступному році виповниться півстоліття як помічник лісничого Ново-Боровицького лісництва ДП «Корюківське лісове господарство» Михайло Климентійович Аніщенко пов’язав свою життєву долю з лісом. Пам’ять зберігає той день і досі.
Літо тільки починалося і дихав ліс терпким запахом живиці, як він сімнадцятирічним юнаком переступив поріг контори лісництва з бажанням влаштуватися на роботу. Сільські діти дорослішають рано, тож юнакове бажання заробити якусь копійку для родини і самого себе у лісництві зрозуміли без зайвих пояснень
— Куди ж тебе, неповнолітнього, прилаштувати? — тільки й спитали.
— Куди скажете, туди й піду і робитиму, що тільки скажете, — відповів.
Поставили помічником лісоруба. Пізнавав першу лісову науку на санітарних рубках, заготівлі низькосортної деревини, трелюючи її ще кіньми до деревообробного цеху. Тут отримував трудові мозолі на долоні від топорища власної замашної сокири, та руки вже тягнулися до бензопили. Але згідно з вимогами техніки безпеки її вручили Михайлові лише тоді, коли виповнилося повних вісімнадцять.
Працював лісорубом, а думки роїлися довкола лісовідновлення на тих площах, в яких відняли ліс рубки або пожежі. «Це ж скільки десятків літ знадобиться, щоб тут знову піднялися високі сосни, кремезні дуби, стрункі берези», — думав собі вечорами, готуючись до чергової екзаменаційної сесії у Малинському лісотехнічному технікумі, що в Житомирській області, навчаючись заочно. Успішно його закінчив і став помічником лісничого, потім на цілих вісім літ — лісничим свого лісництва.
За всі оті роки, починаючи з сімнадцяти юнацьких літ, він зріднився з лісом, проник серцем і розумом в його добру душу, збагнувши просту істину: ота добра лісова душа завжди відповідає людині не лише приязню, а й своїм незліченним скарбом. Але якщо лісівники повсякчас дбатимуть про його добре здоров’я, своєчасне оновлення і оберіг від лихої руки та нищівного вогню.
Він, Михайло Климентійович, і чесно живе, і сумлінно трудиться, дотримуючись тієї істини. Бо переконаний: буде ліс — буде й пісня! Ота лісова пісня, яку чує тільки своєю душею кожний сумлінний і чесний трудівник лісівничої галузі Сіверянського краю.
Десь із десяток років тому він знову повернувся на свою попередню посаду помічника лісничого, бо надумав з літами більш активно зайнятися вирощуванням із насіння саджанців тепличним способом, а, отже, сумлінніше потрудитися на лісовідновлення. Так він ніби спокутує перед лісом оті роки, коли на початку трудового шляху був лісорубом.
Характерною особливістю його рідного лісництва є те, що воно одним із перших на Чернігівщині започаткувало вирощування сіянців у теплицях і ось вже понад двадцять років цим зі знанням справи займаються.
У двох теплицях загальною площею по 0,1 гектара в кожній вирощують майже 300 тисяч сіянців, забезпечуючи в них повністю свою власну потребу та потребу рідного держлісгоспу. Правда, не шкодують сіянців і для інших державних або й комунальних лісогосподарських підприємств, якщо ті звертаються.
Нинішньої весни вже відкрили теплиці, підготували грунт і насіння до нового висіву.
А ще Михайло Климентійович десять років є незмінним наставником Ново-Боровицького шкільного лісництва і щороку понад 15—20 юних природолюбів проходять практику у досвідченого лісівника. Вони здобувають ґрунтовні знання і перші трудові навички лісовідновлення, називаючи цю школу лісовою лабораторією. Ось і нинішньої весни під час акції «Майбутнє лісу — в твоїх руках» разом із учнями шкільного лісництва та небайдужими мешканцями села на зрубах вже засаджено понад 40 гектарів новим лісом.
Михайло Климентійович для роботи в лісівничій галузі підготував десятки учнів. Так, наприклад, його вихованець, майстер лісу Микола Бага став викладачем Щорського СПТУ, в якому готують спеціалістів для лісової галузі. Але найбільша гордість Михайла Климентійовича у тому, що й із сина виховав і вивчив вірного лісу спеціаліста — нині Сергій Михайлович Аніщенко очолює одне з найбільших в області «ДП «Городнянське лісове господарство».
Ще однією характерною особливістю Ново-Боровицького лісництва є та, що тут успішно вирощують і розмножують понад 30 видів декоративних та чагарникових рослин — ялівцю козацького, туї, самшиту, липи, калини, глоду та багатьох інших. Навіть комунальне підприємство «Чернігівзеленбуд» у них охоче закуповує саджанці.
Зустрічаючи свою шістдесят восьму весну від дня народження, Михайло Климентійович подумки ніби підводить підсумки пережитому. І приходить до висновку, трохи переінакшивши відоме прислів’я: справді, життя прожити — не ліс перейти…
А все ж, якщо ти найкращі свої літа віддав йому, своєму зеленому товаришеві, то й він тебе не підведе, буде вірним і щирим, щоб у своїй життєвій долі ти почувався щасливим. А хіба це не щастя, що окрім багатьох гектарів вирощених і доглянутих лісів, ти зі своєю вірною половиною Надією Сергіївною ще на ноги поставили сина і доньку, а від них трьох онуків діждалися?
Звичайно ж, це щастя! І тому він душею чує, як рідний ліс співає йому свою пісню. Прислухаймося разом з Михайлом Климентійовичем — може, й ми почуємо…
Микола Тищенко
