Среда, 25 ноября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Дебютну виставу в Чернігові ставить луганчанин зі Львова

Дебютну виставу в Чернігові ставить луганчанин зі Львова


Скоро в репертуарі Чернігівського академічного театру імені Т.Г.Шевченка з’явиться нова вистава – «Саронська квітка, або інша сторона гріха».

Ви побачите два драматичні твори Лесі Українки, що майже не ставляться на сцені й мало відомі широкій публіці. Ще менш відомий нашій публіці той, хто ставить названу виставу, бо це його режисерський дебют. Знайомтесь – молодий режисер Денис Федєшов.

Денисе, як розпочався ваш творчий шлях?

Я народився у 1991 році в Луганську. Оскільки мій батько військовий, ми переїхали до Львова. Тож, все моє свідоме дитинство пов’язане саме з цим містом, люблю його, відчуваю себе львів’янином.

Де ви навчались?

Моя перша освіта — технічна. Закінчив магістратуру Львівської Політехніки. Однак, паралельно з навчанням відвідував театр «Ми» під орудою Валерія Альфонсовича Собецького. Це мій перший театральний вчитель, зіграв у нього чимало цікавих ролей.

У 2015 році почалась чергова хвиля мобілізації, і я пішов до армії, щоб виконати свій громадянський обов’язок.

Після повернення знову тягнуло до театру. У 2016 році познайомився з режисеркою з Криму- Наталкою Меньшиковою. Разом з нею ми створили театр «Домус» у Львові. Головна ідея театру була обє’днати кримчан і львів’ян, аматорів і професіоналів, створити власний репертуар, знайти те, що поєднує, а не роз’єднує людей.

З виставою «Метелики вільні» за п’єсою Леонарда Герша, в якій я грав головну роль, нам вдалося об’їхати дев’ять українських міст: Бахмут, Новоавдєєвка, Краматорськ, Сєвєродонецьк, Дніпро, Дрогобич та інші. Це був незабутній досвід.

Також приймав участь у проекті «21.naked vice». Це перформанс , у якому переселенці та львів’яни читали поезію Юрка Іздрика, Любові Якимчук, Олени Степової. Рефлексували на тему переселення, вигнання людини з дому, з міста, з раю…Режисерами проекту були актори театру імнеі Леся Курбаса — Андрій Водичев та Наталка Рибка-Пархоменко.

У 2018 році одержав нагороду у номінації: «Кращі діячі культури міста Львова» у приємній компанії з Андрієм Водичевим та Розою Саркісян.

Паралельно навчався на режисурі в університеті імені. І. Карпенка-Карого у Києві, на курсі Олексія Павловича Кужельного.

21 жовтня на сцені Чернігівського драмтеатру відбудеться прем’єра вашої дебютної вистави. Як настрій? Які очікування, передчуття?

Настрій гарний, трохи хвилююсь, як все відбудеться, складеться, проте бачу вогонь в очах акторів, це надихає працювати, йти вперед…Я вдячний долі, що звела мене саме з цим театром, і з паном Андрієм Бакіровим, вважаю, що це для мене хороший старт, адже театр дуже потужний , зі мною працює сильна команда талановитих людей.

Як народжується вистава, чи є завершена картинка в уяві, якою саме вона має бути, чи до кінця не знаєш, що вийде, залишається певна інтрига?

Оскільки театр –це колективна робота, то так чи інакше, результат, навряд чи ,буде до кінця відповідати моїм уявленням, але ми до цього рухаємось. Для мене актори є співтворцями задуму, і я відштовхуюсь від їхньої індивідуальності. Ми мислимо, фантазуємо, пробуємо разом відповідати на питання, які стоять перед нами у процесі втілення вистави. Вважаю, що авторитаризм у нашій роботі не може дати бажаного результату, все має народжуватись в любові.

Що значить для вас драматургія Лесі Українки? Чи вважаєте її твори новим виміром української класики в європейському контексті?

Думаю, що так, адже її драматургія розкриває всебічні сторони людського буття, піднімає цілі пласти, шари, є багатогранною, ставить універсальні питання для кожного покоління. Наприклад, тема жіночої емансипації була і є актуальною. Не люблю, коли мені закидають, мовляв, Лесині тексти надто складні та не сценічні, думаю, що ми маємо самі доростати до них , перечитувати, осмислювати та виводити їх на новий рівень в театрі.

Чи вистава буде прив’язана до часу зазначеного в творах, планується відповідна сценографія, костюми тої епохи, чи це буде осучаснена версія, ваше авторське бачення?

Так, це буде осучаснена версія, я б сказав, що ідея полягає в тому, щоб зробити виставу поза часом. Вона буде йти на малій сцені, де глядачі разом з акторами існуватимуть в єдиному сценічному просторі, між ними не буде бар’єрів та стін. Роблю ставку на акторській грі,особистостях, на підтекстах та діалогах з глядачем. З декорацій у мене лише — килим, своєрідне тотамі, на якому буде відбуватись головне протистояння між вірою та зневір’ям, любов’ю та зрадою, гідністю та підлабузництвом…Ця історія про справжню віру, що дає сили нести відповідальність, не зійти з обраного шляху, не продати власного Христа.

В театрі імені Леся Курбаса у Львові, де ви наразі працюєте, йде вистава «Апокрифи» за творами Лесі Українки у постановці Володимира Кучинського. Чи не є це для вас спробою поставити в Чернігові те, що ви бачили і чим захопились у Львові, чи не боїтесь порівняння?

Скажу чесно, острах того, що я підсвідомо буду наслідувати,копіювати цю постановку у мене був, проте як показує практика це були лише страхи. Я працюю у зовсім іншому театрі з абсолютно іншими акторами, де панує своя атмосфера, простір диктує свої правила і я працюю за власною концепцією. А якщо мою роботу будуть порівнювати з виставою Володимира Кучинського я з того буду тільки тішитись.

Львівський театр імені Леся Курбаса є унікальним в українському театральному просторі. Він зберігає свою окремість, атмосферність… Чи став він для вас духовно та художньо близьким? Чи плануєте пов’язати з ним подальше творче життя?

Я працюю в цьому театрі вже два роки, безумовно я ментально пов’язаний з ним. Він дійсно неповторний. Особливо те, що відбувалось в ньому на початку 90 років, театрів такого рівня не багато в Україні. Мене він виховує , дає крила для лету, але, треба будувати свій шлях далі, йти вперед, можливо, повертаючись, час від часу до рідних стін за натхненням, порадою, добрим словом.

Що в вашому розумінні означає професія режисера? Які світові та українські режисери є для вас авторитетами, у кого хотілося б вчитися?

Я вважаю, що режисер – це не професія, це світогляд. Адже, цій професії не можна навчити, її можна навчитися. Для мене це можливість пізнати глибше світ, його закони, спроба перенести життя під світло софітів, немов під мікроскоп, дослідити його, пережити глибше, нагадати людям про щось важливе, головне…

Мої улюблені режисери це — Томас Остермаєр, Еймунтас Някрошюс…

З українських сучасників це — Володимир Кучинський, Дмитро Богомазов, Клім, Андрій Бакіров, Іван Уривський, ті люди у котрих хочеться вчитися.

В репертуарі Чернігівського академічного театру імені Т.Г.Шевченка всі вистави йдуть виключно українською мовою. Питання мови є для вас принциповим сьогодні? Як ставитесь до російськомовних вистав в репертуарі інших українських театрів?

Так, питання мови є принциповим для мене, адже мова – це генетичний код нації, вважаю, що на державному рівні має все бути тільки українською, і театр не є виключенням. Інакше постає питання заради чого на сході гинуть наші хлопці і дівчата. Ми можемо не цікавитись політикою, проте політика цікавиться нами. Я як громадянин ніколи не пробачу «розстріляного відродження», голодомору, «Валуївських циркулярів» , «Емських указів» та низки цинічних репресій проти мого народу. Тож, для мене це гостре питання, вважаю, що настав час повертатися до себе, читати, говорити, думати українською, щоб пізнати себе, зрозуміти хто ми є, куди йдемо, і мати сили не зійти з обраного шляху.

Спілкувалася з режисером Ангеліна Велика


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/