Валентин Мельничук – людина в Чернігові відома. Свого часу з нуля до мільйонних прибутків підняв Чернігівський пивзавод, двічі був керівником області, також Чернігівським міським головою. Нині – заступник голови обласної ради.
Депутатський корпус на попередній сесії рекомендував його на посаду голови облдержадміністрації і надіслав відповідне звернення Президентові України Петру Порошенку.
— Валентине Васильовичу, раптом вам Президент запропонує стати керівником облдержадміністрації – ви не відмовитеся?
— Я вже це все проходив. І втретє йти на цю посаду – треба море здоров'я. Хіба прийти, щоби створити команду, задати робочий темп і навчити молодь працювати. Зазначу: є багато молоді, котра хоче завзято працювати. Але головне, аби молоді люди не перетворилися на заробітчан. Аби бачили, що влада дає можливість трудитися і заробляти гроші. Багато хто рветься до влади, щоби розподіляти грошові потоки. І не думає, як ті потоки збільшити. А керівники місцевих рад часто лише чекають манни небесної. А самі неспроможні ні мислити, ні діяти. Я приїхав до Чернігова в 1966 році. У мене нічого не було. І для того, щоб у майбутньому стати генеральним директором, «пахав», як татусь Карло, на трьох роботах. І в суботу, і в неділю. Вантажив вагони, буртував і завантажував картоплю на овочесушильному заводі, здавав кров... Навіть ставив танці. Займався спортом. Бо треба було заробляти на родину: у нас із дружиною вже росла донька. Знав, що за 130 карбованців, які заробляв на «Хімтекстильмаші», ми б у жодному разі не прожили. Адже тоді ми винаймали квартиру. 50 карбованців за куток, а жінка в декретній відпустці... Відтак перейшов на овочесушильний завод – там була гарна зарплата й перспектива отримати житло (мені його дали через 4 роки). Тому покинув НДІ, хоча був там перспективним працівником, захистив би дисертацію і став науковцем. Але знав, що насамперед родину треба забезпечити дахом над головою і шматком хліба. Інакше який же я тоді чоловік?
А коли прийшов на пивкомбінат – мені запропонували його піднімати. Роботи прірва, зарплата мала. Та нічого. Треба було братися за діло, засукавши рукава. Створив команду однодумців. Через три роки ми випливли. Бо було бажання самореалізуватися й довести, що ти не ликом шитий. Завод наш гримів. Але змінилася політика. І ти, як-то кажуть, – збитий льотчик... Пам'ятаєте, кричали «Кучму геть!» А при ньому що було поганого? 12% росту ВВП! Стабільність. Помилок, звісно, теж було багато, як і в кожної людини. Але ми тоді будували незалежну економіку й міцну державу. Згодом я очолив область. І так було двічі. А тепер що, починати те ж саме? Аби за твою працю тебе знову «збивали»? Проте допомогти згоден. Навчити працювати в нинішніх умовах. А трудитися сьогодні треба так, аби від сьомої ранку до десятої вечора не підводити голови, не могти відірватися від справ. І вирішувати питання, починаючи від філармонії і закінчуючи мешканцями найдальшого села.
Коли, наприклад, ти бачиш, що в тебе немає бюджету вирівнювання, то не треба сидіти в Чернігові, а швидко збирайся і гайда до столиці, щоби вирішити проблеми стратегічного розвитку Чернігівщини. І треба не боятися говорити людям, як воно є насправді.
Ну не можуть люди так жити, як зараз. Бо коли працюєш, дбаєш про людей, коли люди працюють, вони повинні мати хліб і до хліба. І щоби могли одягтися, утримувати сім'ю. Тоді й економіка працюватиме, і ми збудуємо незалежну Україну. А це станеться тоді, коли наш ринок, повторюся, буде забитий нашими українськими продуктами й товарами. Бо нині що? Ми купуємо одяг у стокових магазинах, а наші швейні фабрики стоять. Наші м'ясокомбінати, молокозаводи ледь виживають, простоюють, а у нас забиті вітрини ковбасами й сирами з Франції, Італії... А наша продукція – конкурентоспроможна! Розвиватимемо свій ринок, будуть робочі місця! От і вихід. Простий і розумний.
Бесідувала Людмила ПАРХОМЕНКО, «Деснянська правда»
