Вівторок, 18 Червень 2019   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Чому світська влада втручається у церковні справи

Чому світська влада втручається у церковні справи


Ухвалення УНР закону про Українську автокефальну православну соборну церкву — 100-років.

Чи треба було втручатися?

100 років виповнилося з часу ухвалення Директорією УНР закону про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви (1 січня). Історичну подію відзначаємо на державному рівні. Сучасна українська держава також вплинула на утворення Православної церкви України, надання їй Томосу. Чи правильно державі брати участь у церковних справах?

Ми запропонували Сергію Бутку, представнику Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області, пояснити мотивацію та значення такої політики сторічної давнини.

Кореспондент: — Наскільки я пам’ятаю, Українська Народна Республіка була світською державою. Чому ж вона втрутилася у церковні справи?

Сергій Бутко: —Так, Українська Народна Республіка була світською, демократичною державою, вона визнавала свободу совісті. Власне, на першому етапі свого існування, тобто з листопада 1917 р. і до кінця квітня 1918 р., вона і не втручалася у церковні справи, не приймала рішень щодо підтримки створення Української автокефальної православної соборної церкви.

Варто звернути особливу увагу на той беззаперечний факт, що рух за українську церковну автокефалію був громадським – народна ініціатива. У 1917 р., ще задовго до проголошення 20 листопада української держави – Української Народної Республіки, була популярна листівка-плакат про українські вимоги. Попри те, що в українському керівництві та широких колах населення ще залишалися ілюзії щодо братерських, рівноправних відносин українців і росіян у федеративній Росії, але у пункті №5 вимог сказано наступне: «Москва не сміє ламати давніх прав селян, козаків, міст, міщан та духовенства; Українська Церква незалежна од Московської».

І це було не просто якесь абстрактне побажання чи декларація. Вже в квітні 1917 р. у Києві відбувся Київський єпархіальний з’їзд духовенства та мирян, який прийняв ухвалу про те, що «в автономній Україні повинна бути незалежна від Синоду Українська церква», а єпископи, як і все духівництво, «повинні обиратися мирянами та кліром». Також була обрана комісія зі скликання Всеукраїнського Церковного Собору. Такі самі з’їзди відбулися і в інших українських єпархіях. Отже, бачимо процес створення української церкви як самоорганізацію.

— Чому ж у 1919 р. УНР втрутилася у церковні справи?

— Замість терміну «втручання», на мою думку, правильно використовувати терміни «підтримка», «забезпечення, створення умов» з боку держави утворення Української автокефальної православної соборної церкви.

Причини були вагомі. Це опір проросійського церковного середовища, тобто єпархії напряму підпорядковувалися Святому Синоду Православної російської церкви (це її тоді офіційна назва), а більшість єпископів були етнічними росіянами. Патріарх ПРЦ Тихон (Бєллавін) був проти автокефалії, а на Всеукраїнському Православному Церковному Соборі, що почав роботу взимку 1918 р., через свого представника виступив за «автономію з якнайширшим внутрішнім самоуправлінням стосовно до місцевих умов краю».

Друге, в Українській державі гетьмана Павла Скоропадського, що існувала з кінця квітня до середини грудня 1918 р., відбувся російський церковний реванш. Промосковська соборна більшість на його другому етапі позбавила делегатських мандатів 82-х осіб – Василя Липківського та всіх інших прихильників автокефалії. Звичайно після такої кадрової чистки цей церковний форум прийняв ухвалу: «Українська Церква й надалі має лишитися під зверхністю Московського патріарха». Українськими справами мав керуватиме Священний Синод, до складу якого увійшли росіяни. І звичайно російський єпископат ПРЦ в Україні з радістю відреагував на грамоту Гетьмана Павла Скоропадського про федеративний зв’язок із Росією від 14 листопада 1918 р.

Отже, тільки держава могла допомогти реалізації прагнення та права українських православних віруючих мати автокефалію, створити умови. Крім того, це було питанням національної безпеки, адже російський єпископат в Україні був на російських імперських позиціях і проти незалежності нашої держави. Саме тому закон «Про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви» від 1 січня 1919 р. став одним із перших законодавчих актів Директорії після прибуття до Києва. У пункті №6 цього закону визначено: «Українська Автокефальна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності од Всеросійського Патріарха не стоїть».

Звертаю увагу, що навіть у тих воєнних умовах уряд УНР визначально НЕ ставив питання про обмеження і тим більше заборону діяльності в Україні ПРЦ. Їм таке навіть на думку НЕ приходило. Демократична держава…

— І яке це мало значення, якщо за час існування УНР так і не було створено Української Автокефальної Православної Церкви?

— У тих умовах війни і хаосу таке рішення УНР дало українському руху за автокефалію надійну основу, прискорення процесу його реалізації. Можна навіть казати, що додало легітимності – законності цього прагнення і невідворотності.

Це не просто моє міркування. Ось факти. Українська держава у 1920 р. зазнала поразки, її уряд виїхав в еміграцію. Проте, навіть в умовах іноземного загарбання в жовтні 1921 р. українські православні провели Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який проголосив створення Української Автокефальної Православної Церкви і обрав її настоятелем Василя ЛИПКІВСЬКОГО.

Отже, УАПЦ вже наприкінці 1926 р. була впливовою громадською силою: 32 єпископи, близько 3000 священиків і майже 6 млн вірних! І це зростання і зміцнення відбулося в тих несприятливих умовах.

Російські більшовики, які з приходом до влади у жовтні 1917 р. жорстоко і послідовно проводили державну антирелігійну політику, агресивний атеїзм із арештами, концтаборами, розстрілами та конфіскацією церковного майна та нерухомості, на перших порах терпіли УАПЦ.

Причина була проста. Спочатку їм треба було зламати опір ПРЦ як свого конкурента за душі і серця людей, адже та заважала своїм існуванням вирощувати відданих комуністичному режиму «совєтських» людей. Також для зміцнення комуністичного режиму в Україні, поки більшовицька влада не була готова перейти в наступ, не варто було збурювати народ. Вони і так в 1921 р. мали в підрадянській Україні 1,2 млн особового складу військ Червоної армії. І остання причина: комуністичні репресивні органи за так званий «спокійний» час існування УАПЦ відслідковували і брали на облік майбутні жертви.

Вже з 1926-го і до 1930-го включно СРСР ліквідував УАПЦ, майже всіх його священиків і мирян-церковних активістів було репресовано, більшість вбито. Так, Василя Липківського розстріляно у 1937 р.

— Тобто все було марним?

— Ні! Комуністичний режим тільки тимчасово зупинив і загнав у підпілля невідворотний процес української автокефалії.

Вже під час Другої світової війни на території України, окупованій нацистською Німеччиною, розпочався процес відновлення Української Автокефальної Православної Церкви, було створено три єпархії і це за умови неприхильного ставлення нацистів. Повернення влади СРСР після вигнання нацистів зупинило розвиток українського православного руху.

До речі, відновлення православних церков, зокрема і української, на окупованій території налякало Й. Сталіна. У 1943 р. він у відповідь прийняв рішення зняти заборону на церковну діяльність, але ТІЛЬКИ ДЛЯ РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ!

Вже у 1945 р. було створено Російську православну церкву за допомогою Наркомату державної безпеки СРСР. Всі делегати Помісного собору РПЦ складалися з «осіб, що мають релігійний авторитет серед духовенства і віруючих і в той же час перевірених на агентурної або патріотичній роботі». Це цитата з таємних документів НКДБ того часу.

Отже, керівництво СРСР створило додатковий інструмент зміцнення влади російської комуністичної імперії. Він повинен був також за визначенням нейтралізувати прагнення віруючих українців мати свою національну церкву.

З ослабленням і наступним крахом СРСР відновився рух за автокефалію. Він був невід’ємною складовою боротьби за незалежність України. 6 червня 1990 р. Всеукраїнський Православний Собор у Києві, на якому зокрема було 7 єпископів і понад 200 священиків, проголосив відновлення УАПЦ в Україні.

— Але ж Православну церкву України, яка визнається Вселенським Патріархатом, утворено тільки 15 грудня 2018 р. Як це так?

— Українське суспільство стало вільним після тривалого панування комуністичної імперії з її політикою державного терору. Згадайте Голодомор-геноцид, масові репресії тощо. Наше суспільство сильно постраждало від важких ударів і втрат. Стан сучасної України визнається фахівцями як постгеноцидний. Тобто всі національні процеси на відміну від наших східноєвропейських країн-сусідів по «соціалістичному табору» проходять повільніше, важче. Інша причина: запекла боротьба з самого початку наступника СРСР – Російської Федерації за збереження такого потужного інструменту впливу на незалежну Україну як РПЦ з наступним завданням її повернення в імперську кабалу.

Саме тому утворення 15 грудня 2018 р. Православної церкви України і керівництво держави, і політики, і фахівці оцінюють практично однаково – це день духовної незалежності України!

Повністю згоден з цим, а почалося все з часів Української революції. У цьому історичне значення ухвалення Директорією УНР закону про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви сто років тому.

Записав Олександр МАЙШЕВ, член Національної спілки журналістів України


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2019 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/