Воскресенье, 24 января 2021   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Чернігівець став лауреатом міжнародного конкурсу у Канаді

Чернігівець став лауреатом міжнародного конкурсу у Канаді


Професійне журі з представників України, Канади та США нещодавно підвело підсумки нового, престижного міжнародного українсько-канадського літературного конкурсу «Чеканне слово Бабеля», присвяченого 125-річчю з дня народження видатного письменника Ісаака Бабеля, котрий жив в Україні у ХХ столітті. Цікавий конкурс проводився в жанрах короткого оповідання та новели, неперевершеним майстром яких був Бабель.

Організатори конкурсу – популярний часопис «Порт-Фоліо» (Канада, м. Монреаль, головний редактор – відомий український письменник Михайло Блехман), а також інші канадські й українські видання і Посольство України в Канаді.

У номінації «Новела» переміг Арсеній Троян (Україна), автор цікавого твору «Небо падає». А лауреатами стали Анна Агніч (США), що надіслала талановиту новелу «Дров’яна піч», та письменник і журналіст із Чернігова, заступник головного редактора обласної газети «Деснянська правда» Сергій Дзюба – його печально-іронічна бувальщина на військову тематику «Дивний Левко» теж набрала значну кількість балів.

А в номінації «Оповідання» перемогу святкувала Анна Михайловська (Україна), автор короткого та дивовижного тексту «Чемодан». Також чудове враження на журі справили харків’янка Юлія Баткіліна («Мамонт») і Семен Данилюк із Росії («Кончина») та вже згадана тут представниця США Анна Агніч (Дівчинка у вікні»).

Ісаак Бабель

Ісаак Бабель

У номінації «Пам’яті Бабеля» відзначені: Ольга Ільницька (Україна) – переможець («Що в сумочці лежить»), її цікаві співвітчизниці – Катерина Костіна («Казка фортечного передмістя») і Майя Макєєва («Діти одеського оперного»), а також Володимир Ханан з Ізраїлю.

Щиро вітаємо з почесною відзнакою нашого постійного автора Сергія Дзюбу й представляємо читачам його новелу «Дивний Левко», яка здобула нагороду на міжнародному конкурсі в Канаді.

ДИВНИЙ ЛЕВКО 

Награємось в слова, неначе в доміно:

To be or not to be – щасливими жлобами?

А хтось – мов листопад, якому все одно.

Він просто є – як гріх, він зараз поруч з нами.

I буде ще зима трильйоном гострих лез

Дбайливо готувать раптовий спокій втомі.

Навіримось собі, намучимося десь.

I дужчий хтось за біль нас поведе додому.

 Доцент Левко написав останній рядок і міцно стиснув ручку. Вона не зламалася. Добре! Кожен день треба вишукувати те, чого не вистачає. Щастя чи спокою – яка різниця? А тепер – душ. Холодний. Крижаний. Аби загнати вглиб набридливий бронхіт. Кажуть, поезією і коханням не можна займатись професійно. Мабуть, тому він не має дружини. I збірок... А може, накупити паперу й кілька годин посидіти на унітазі... I буде проза. Фантастика. Це – піде! Скажімо, про Єву. Чим не назва для майбутнього роману «Заперечення Єви»?

Адама ніхто не зваблював. Жінки не було. Не існувало. Земля винесла пустку назустріч одному екіпажу, котрий потрапив у халепу і мусив трохи побути з планетою. Поети з Раю просто матеріалізували свої думки. А потім, коли життя враз виникло і вийшло з-під контролю, бідолахи довго не могли оговтатися, що такі невинні розваги закінчилися. Але людство, висолопивши язика, вже бігало з сокирою. Тож довелося вигадувати йому минуле, попри всі заборони Космосу... Отак і виникли біль та спокуса. Й оте земне: «Я Вас кохаю». Виявляється, поети теж були людьми. Там, у Раю, вони смакували білим і червоним вином. I зваблювали своїх Єв – у віршах...

... Доцент Левко хотів порадіти сніданку та наразі згадав про порожню хлібницю. Що ж, одягнувся недбало, але тепло. Із задоволенням здушив шию велетенським шарфом. Тільки ж обережно з ожеледицею! На жаль, він уже спромігся на перелом однієї нижньої кінцівки...

Там, на вулиці, били ногами. «Очі б мої не бачили!» – міркував Левко, втягуючи шию у мохеровий шарф. Підтюпцем пройшов повз двох доволі кремезних дядечків, що старанно лупцювали третього…

Ранковий хліб несподівано скінчився і черга розсіялася. «От і добре! – раз-по-раз заспокоював себе Левко, ховаючи до сумки черствий буханець. – Мерзотники! Жити їм тяжко – хлібом перебирають».

На зворотному шляху він ще застав неприємне видовище – зведення рахунків продовжувалося! «Може, приятелі-алкоголіки пляшку не поділили? – намагався бути впевненим Левко. – Але навіщо ж стільки крові?!».

Ось і знайома червона пляма. Тільки тоді сніг був чистішим... Ні, він не бажає спогадів! Незворушне, ніби кам'яне обличчя, швидка, пружна хода... Головне – не зустрічатися з кимось поглядом. Бо хуліганам, як і собакам, не можна дивитися у вічі. Все правильно – у нього немає чорного поясу карате. I лише одна голова на плечах. Відіб'ють нирки – кому він тоді буде потрібний, інвалід?!

Двоє все ще зі злістю добивали третього посеред порожнього простору. Але доцент Левко благополучно дістався під'їзду. Це так важливо – вчасно злякатися! Ліфт знову не працював. Добре! Треба заспокоїтися, порахувати сходинки. В усякому разі, зробити вигляд, що він їх рахує. Восьмий поверх – не Говерла... Нарешті Левко відчинив двері і, не роззуваючись, пройшов на балкон.

* * *

Якщо ти, юначе, служиш у війську і взимку, за пекельної холоднечі, не вилазиш із караулів, бо не вистачає людей, а потім нарешті усвідомлюєш, що маєш не лише хворого зуба, а й цілком красномовний флюс, вважай себе мазунчиком долі. Ще б пак! Кілька доторків бормашини – і твій біль стає не таким нестерпним. Правда, солдат Левко наразі боїться трьох речей: лоскоту, бронхіту та буркотливої, наче бабуся, техніки у стоматологічному кабінеті. Однак, коли за незграбними стінами – мінус 40 і в караул замість тебе йде інший, – можна поступитися принципами. Звичайно, Максим не спав майже дві доби... Та хіба винен Левко, що саме в нього, а не в Максима, пристойно роздуло щоку? Хіба він навмисне псував зуб? Отже солдат Левко може спати спокійно, якщо клятий флюс дозволить... Тільки ж чому це уві сні чіпляється капітан Крек? Крек! Залізний, невмолимий, навіжений... Але, здається, тепер тут, поруч, зовсім не та людина:

– Левко...

Довелося розплющити повіки. Над ним справді нависав інший Крек. За рік служби Левко вперше бачив командира роти неголеним... Може, тому знайоме обличчя втратило грізні обриси і набуло якоїсь нецікавості.

Левко повагом зсунувся з ліжка і тільки-но заходився мучити ковдру, акуратно розгладжуючи її смужки, як удруге поспіль у своєму недовгому армійському житті по-справжньому здивувався.

– Облиш, одержуй зброю, – стомлено мовив Крек.

Левко прокинувся. Він зрозумів, що негайно піде в караул. Незважаючи на свій флюс! А між іншим, у казармі залишаться аж два вояки... Так, вони не встигли відпочити, але хто панькається з невільниками? Потрапив же на пост замість хворого Левка його кращий приятель – Максим...

– Ти що це приндишся, мов панночка, – нарешті «прорізався» Крек. – Швидше одягай свої лахи!

«От потвора!», – як завжди, подумки обурився Левко і з ображеним виглядом посунув до рушпарку.

Та цієї ночі щось-таки трапилося з капітаном Креком. Спочатку ротний чомусь вовтузився із замком, а коли відчинив рушпарк і взяв патрони, – сам заходився заряджати ріжки Левкового автомата!

Вони сіли у рідну вантажівку, що нагадувала пораненого бронтозавра. Офіцер мовчав. Тільки на півдорозі почали витискуватися слова...

Це могло трапитись і з Левком. Але не стало Максима... Так, Максима Старого, котрий під час кожного марш-кидка брав у свого друга, що хекав, мов ковальський міх, після якихось п'яти-шести кілометрів, його автомат та речовий мішок, аби солдат Левко міг бодай якось добігти дистанцію.

Немає Максима, у якого, на відміну від Левка, була дівчина... Солдат Левко чи не понад усе на світі не любив чекати. Тому він із повагою ставився до людини, котра могла витримати й кількагодинну чергу, щоби придбати дефіцит... Мабуть, Левко був здатний кохати дівчину тільки за те, що вона вміє чекати. Але навіть таке кохання не рятує від смерті!

Взагалі, його друг Максим – не янгол... Старому ще не виповнилося і дев'ятнадцять, він був на півроку молодшим за Левка, але завжди поводився, немов дядечко, що опікає свого нерозумного племінника. А як цей спортсмен пишався своїми накачаними біцепсами! Проте його, такого сильного, тепер немає, а слабший Левко – ось він, у пошарпаному «бронтозаврі», наляканий, розгублений, з роздутою щокою, але живий.

Ні, він не уявляє Максима мертвим. Цей ідіот Владик завжди чогось боїться! Треба ж було йому задрімати із зарядженим автоматом...

Начальник караулу, капітан Чомба, збирався спати до ранку. Вартові змінювали один одного самі. Можливо, Максим надто швидко йшов на пост – Владик не встиг, як слід, прокинутися, коли почув чиїсь кроки й побачив силует. Взагалі, вони зі Старим – з одного села, оселі поруч. Автоматна черга земляка розбила Максиму обличчя...

Тепер у кожного свої проблеми. Капітану Чомбі, попри таку неприємну «НП», треба якось все ж ставати майором. На Владика очікує випробування в'язницею, якщо раніше невдаха не втрапить до «дурки»...

«Як думаєш, комбата знімуть?!» – запитав Крек, коли вони виходили з «бронтозавра».

Рип-рип – то сніг. Кожен крок – блискавка у мозку. Тіло, яке змушена була залишити душа. I велика червона пляма поруч...

Солдат Левко виконує звичну роботу. Він просто охороняє пост... У благенькій шинелі, незважаючи на небезпечний для бронхіту мороз.

Капітан Крек наказує одягнути кожух вартового. Але чи зігріє кожух, червоний від крові?!

Експерти... Прокурор... Крек, надто блідий у свої 28: червоні-червоні очі і важка зморшка на чолі.

Хтось розповідає анекдот. I навіть поблажливо-невинно усміхається: «Та ж саме гість приїхав, стіл накрили, а тут...». Спокійно і зосереджено вони розглядають гільзи. Хтось радіє новій «тачці», що заводиться з півоберту, мов дружина... Невже можна звикнути і до такої смерті?!

Нарешті ротний перевертає Максима черевиком: «Все?.. Скінчили?.. Тепер заберіть звідси це падло!”.

Крек міг би це зробити і з Левком, якби того не зняли з караулу через хворий зуб…

Сніг був білим-білим, немов щойно випрана скатертина. Його псувала одна червона пляма, яка залишилася на посту, коли прибрали труп. Вона ще довго зменшувалася на очах уже інших вартових... Нікому навіть не спало на думку засипати страшне місце. Це зробив сніг. Здається, на дев'ятий день…

 * * *

Доцент Левко до останньої миті не вірив, що здатний у цьому житті на сміливий, хай і дуже гріховний з точки зору Всевишнього вчинок. Можливо, у нього просто враз запаморочилася голова? Він хотів гарно попрощатися з людством. Але патетичної промови не вийшло. Світ перевернувся, ламаючи гілля старої груші...

Коли до тіла нагодилися співчутливі громадяни, Левко вже прийшов до тями. Ретельно поправив мохеровий шарф і спробував підвестися.

Боже, він знову зламав ногу!

* * *

Він знову на лаві підсудних,

А ми – непідсудні, як завтра:

Не вимремо, мов динозаври,

I навіть не втратимо кутні.

I буде лиш глум, а не страта,

I трішечки жалю земного:

Для чого ж його розпинати?

Для кого?! 

Сергій ДЗЮБА            


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2021 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/