Знайомство
Святкували День Перемоги. Погода видалась теплою, сонячною. На вулицях міста святково вдягнені люди, море квітів. Усі поспішали в центр, на площу. Привертали увагу ветерани, вони аж помолодшали у своїх костюмах із бойовими нагородами.
Біля кіоску з написом «Морозиво» стояла черга. Скраю зупинились дві молоді дівчини, дуже симпатичні. Одна з них була білява, синьоока, і під колір очей була в неї розкішна сукня. Симпатичне личко, наче ніжна троянда, цвіло. Дівчину звали Ніночка — так її кликала мама, так і подружки її гукали. А подруга Галинка була зовсім протилежною — смаглява чорноока шатенка у вишневому костюмі. У руках дівчата тримали тюльпани. До них підійшли двоє хлопців. Чорнявий і нетерплячий Мишко запитав у дівчат: «Ну що, щебетухи, можна за вами в чергу стати?» Дівчата посміхнулись і кивнули їм. Русявий Сашко зразу накинув оком на Ніну. А Мишко щебетав коло Галі. Сашко був високий, плечистий, також синьоокий. Ніні він теж припав до душі. Зате Галинка спочатку не дуже охоче відповідала на залицяння Мишка. Але діватись було нікуди. Їхня компанія, складена випадковістю, а може, і долею, стала знаковою. Цілий день веселились, жартували і лише надвечір хлопці провели своїх супутниць до гуртожитку фабрики, на якій працювали обидві. І повернулись до своєї кімнати в гуртожитку, домовившись про наступну зустріч.
А далі все йшло, як по плану. Познайомились — подружились — закохались — одружились. Улітку обидві пари відгуляли весілля, поселились в окремих кімнатах у гуртожитку в хлопців.
Перебудова
Ніна і Сашко дуже швидко зійшлися характерами, обоє сільські, призвичаєні до роботи, тому проблем наче не було в побуті. Минув рік, і в них народився синочок. По черзі возив тато його то до одних дідуся і бабусі, то до других. Ігорьок був схожий на тата і тому, мабуть, дуже хотів бути в його батьків. Там ще й старенька бабуся була, яка гляділа його. Так почалося подружнє життя в молодих, злагоджено і мирно.
Минуло п’ять років, у житті країни настали непрості часи. Перебудова суспільства позначилась і на житті сімейств. Коли закривались заводи і фабрики, їх робітники змушені були шукати інші види діяльності, освоювати нові професії. Так сталося і з нашими героями. Хлопці гуртувались і їхали хто за кордон, у Європу, хто в ближнє зарубіжжя — в Росію. Сашко й Мишко майнули туди. Потрапили в різні бригади. Якось так склалось, що Сашко будував банк, а Мишко — готельний комплекс. Але мова піде про Сашка.
Хлібосольна хазяйка
Йому почало фортунити з перших днів. По-перше, його призначила бригадиром банкірша, якій він сподобався з першого погляду. Зарплата у нього була більша, і через деякий час вона забрала свого толкового й симпатичного підопічного до себе додому. Нічого, мовляв, такому чоловікові по вагончиках вештатись, а хороми в неї просторі. Лариса, так звали хлібосольну хазяйку, була старшою за свого квартиранта на 8 років і виховувала сама двох доньок. Менша була ровесницею Ігоря. Банкірша була жінкою вольовою і діловою, а її погляди на Сашка — недвозначні, як і плани. Не кожен чоловік витримає довгу розлуку з дружиною в молоді роки. А тут така гаряча й турботлива господиня. Так він мало-помалу здався на звабу Лариси, приколихала собі чоловіка, а дітям — батька. Та він не дуже і противився. Чи в запилюженому вагончику жити, чи в таких палатах після ванни і в палких обіймах жіночих. Спочатку черв’ячок совісті точив його сумління. А потім звикся. Тут йому було добре. Господиня годила йому і мало не на руках носила. Дівчатка теж не сторонились. Дядько був жартівником, умів гратись із дітьми, бо десь у селі в нього був рідний синочок.
Вдома
Сашко писав зрідка листи, бо не було ще мобілок тоді. Іноді дзвонив по міжміській. Удома його чекали з нетерпінням. Ігореві треба йти в школу. Тато накупив йому одягу, ранець і все необхідне приладдя, навіть футбольний м’яч. І коли все це Сашко вручив йому, радості хлопця не було меж.
У своїх батьків Сашко був із Ніночкою. Старенька бабуся шепнула своїй доньці, що їхній хлопець не так, як раніше, поводиться із дружиною. То були в них любощі, миле туркотіння, а тепер Сашко із сином возиться, а Ніночка усе збоку десь. Чи не сталося чого, бува? Спитала про це в Ніни. Та лише знизала плечима: «Не знаю, що сталось із Сашком. Самі ж бачите». Сашко ж засміявся на тривожне запитання матері: «Не вигадуйте зайвого!»
Погостювавши, поїхав знову в Росію. Там на нього чекала робота і ще щось, що тягло вже його душу туди.
Коли одного разу Мишко запитав його про Ларису (донесли-таки землячки), то Сашко попросив: «Вдома — ні слова, будь другом! Це пройде».
Наступного разу Сашко прибув перед Новим роком. Знову навіз синові та рідним гостинців. Обмовився, що хоче купити собі машину, щоб уже їздити своїм ходом. Мати з бабусею його відмовляли від наступної поїздки. А Ігорьок, коли почув про машину, то не відходив від батька: коли поїде вже по машину? І все повторював: «Хай їде, хай їде тато».
І знову поїхав Сашко, тепер уже на цілий рік майже...
Звістка
Хлопець сумував за ним. Тим більше, що його мама частенько плакала. Вона бачила, що залишиться сама. Її коханий — уже відчужена людина. Жила в селі у своїх батьків, влаштувалась технічкою у сільраду. Батьки нездужали, тож не хотіла їхати з дому. Та й що її чекає у місті?
Захворіла Сашкова мати — серце змусило покинути важку роботу на фермі. Забрав її син до себе: там лікарі кращі, мовляв. Побула днів 10, відпустили до сина на вихідні. Подзвонила увечері своїм — полегшало вже їй, скоро додому. Але вранішня звістка мало з ніг не звалила бабусю і батька: матір паралізувало вночі — інсульт. Що ж сталося, чому вона так перехвилювалась? Це однозначно. Але коли Сашко привіз через кілька днів її додому, то мати не говорила. У селі родичка їхня — теж медичка, буде колоти уколи. А хто там за нею доглядатиме? Ось так підлікувалась... У машині була ще одна жінка і білому халаті. Сашко пояснив: «То медсестра, бо дорога далека». Повірили, а що їм залишалось.
Усе згодом з’ясувалось, коли Павло, старший Сашків брат, купив машину в людей і, щоб її обновити, поїхав у Росію, бо Сашко вже в автосервісі працював на розборці «поношених» машин. У суперечці між братами і вилетіла ця новина, бо менший заходився поучати старшого, як поводитися в сім’ї. Адже той загуляв був.
Розпач і сподівання
Швидко минули роки, відлетіли разом із журавлями. Виріс Ігор, закінчував школу. Батько кликав до себе, а мати плакала і просила не кидати її тут саму. На що він їй відповідав: «А що я тут робитиму? Там батько про мене подбає. Він обіцяв. А тут ні роботи, нічого нема».
Та була ще одна причина. Коли в минулому році було весілля в Сашкової племінниці, приїхала з ним і Лариса зі своєю меншою донькою, щоб познайомити з Ігорем. Вона поводилася самовпевнено тоді, як законна дружина. А може, і була вже законною? На що одна з родичок, добре придивившись до неї, запитала: «А хто ж ви така?» «Я — Сашкова дружина», — впевнено відповіла вона. «Так я була у нього на весіллі, він не з вами тоді одружувався», — якось несміливо сказала жінка. «Так, а тепер я його законна дружина», — ще раз уточнила Лариса. А Ігорьок бігав тоді весь час із Дашею, зведеною сестрою. Люди подейкували: «Дивись, ще й цей майне в Росію». І як у воду дивились... Тепер уже хотів їхати хлопець до батька й тому, що його там чекала Даша.
Поїхав Ігор із батьком, коли той завітав, щоб забрати сина із собою. А Ніна залишилась тепер сама. Коли траплялись чоловіки більш-менш підходящі для неї, то син не давав дозволу: «У мене є батько». А нині нема до кого йти: то п’яниці, то ледачі.
Ігор навчався на автослюсаря там, писав, що і одружуватись буде скоро. Вислав мамі запрошення: якщо хоче сама, то хай приїжджає. А як же їй, бідній, їхати? Розлучниця забирає у Ніни ще й сина, бо майбутня невістка її — то Ларисина дочка менша. Жах! «Боже, за що мені твоя кара?» — часто повторювала Ніна. Не поїхала. А через деякий час нова звістка: «Вітаю, ти вже бабуся! У мене син. Тато купив нам квартиру і машину разом із тьотею Ларисою». Отакі новини одержала Ніна. І радість наче, і печаль теж, бо ж як туди поїхати? Та і як до невістки ставитись? Це ж тієї хвойди донька, тієї розлучниці, що поламала усе Нінине життя. І сльози знову лились із синіх очей, а Ніна їх уже й не витирала, ніби не чула…
Валентина КУНДЕНКО, с. Красний Колядин Талалаївського району
