Вторник, 27 октября 2020   Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно

Бувальщина. Останній рейс. Із розповіді таксиста


babushkaНа своїй сторінці в соціальній мережі «Однокласники» чернігівець Володимир Черніков розмістив матеріал, який свідчить, що людські якості, де б людина не проживала — чи то в Америці, чи то в Азії, залишаються незмінними. А можливо, зачіпають багатьох подібні вчинки саме тому, що вони є винятком у цьому жорстокому світі, особливо в наш час — у вік «байдужості»? Зважаючи на особливість теми, ми пропонуємо цю розповідь і вам, шановні наші читачі. 

Увімкнений лічильник

Я приїхав за адресою і посигналив. Прочекавши кілька хвилин, я посигналив знову. Так як це мав бути мій останній рейс, я подумав про те, щоб поїхати, але замість цього я припаркував машину, підійшов до дверей і постукав...

— Хвилиночку, — відповів крихкий, літній жіночий голос.

Я чув, як щось тягли по підлозі. Після довгої паузи двері відчинилися. Маленька жінка років 90 стояла переді мною. Вона була вдягнена в ситцеву сукню і капелюх із вуаллю, наче з фільмів 1940-их років. Поруч із нею була невелика валіза. Квартира виглядала так, ніби ніхто не жив у ній протягом багатьох років. Усі меблі були покриті простирадлами. Не було ні годинника на стінах, ні дрібничок, ні посуду на полицях. У кутку стояв картонний ящик, наповнений фотографіями та скляним посудом.

— Ви б не допомогли мені віднести мою сумку в машину? — сказала зовсім літня жінка.

Я відніс валізу в машину, а потім повернувся, щоб допомогти жінці. Вона взяла мене за руку, і ми повільно пішли в сторону автомобіля. Вона продовжувала дякувати мені за мою доброту.

— Це нічого, — сказав я їй. — Я просто намагаюся ставитися до моїх пасажирів так, як я хочу, щоб ставилися до моєї матері.

— Ах, Ви такий хороший, юначе, — сказала вона. Коли ми сіли в машину, вона дала мені адресу, куди її треба везти, а потім запитала:

— Не могли б Ви поїхати через центр міста?

— Це не найкоротший шлях, — швидко відповів я...

— О, я не заперечую, — сказала вона. — Я не поспішаю. Я вирушаю в хоспіс*...

Я подивився в дзеркало заднього виду. Її очі блищали.

— Моя сім'я давно звідси виїхала, — продовжувала вона тихим голосом. — Лікар каже, що мені залишилося не дуже довго, та я і сама розумію.

Я спокійно простягнув руку і вимкнув лічильник.

— Яким маршрутом Ви хотіли б поїхати? — запитав я.

Незвичайна екскурсія

Протягом наступних двох годин ми їхали через місто. Вона показала мені будівлю, де колись працювала ліфтером. Ми проїхали через район, де вона зі своїм чоловіком жила, коли вони були молодятами. Вона показала мені меблевий склад, який колись був танцювальним залом, де вона займалася, будучи маленькою дівчинкою. Іноді вона просила мене пригальмувати перед конкретними будівлями або провулком і сиділа, втупившись у темряву, нічого не кажучи.

Пізніше вона раптом сказала:

— Я втомилася, мабуть, поїдемо зараз.

Ми їхали в мовчанні за адресою, яку вона дала мені. Це була низька будівля — щось схоже на маленький санаторій із під'їзним шляхом вздовж невеликого портика. Два санітари підійшли до машини, як тільки ми під'їхали. Вони дбайливо допомогли їй вийти. Напевно, чекали на неї. Я відкрив багажник і вніс маленьку валізу у двері. Жінка вже сиділа в інвалідному візку.

— Скільки я Вам винна? — запитала вона, діставши сумочку.

— Анітрохи, — сказав я.

— Ви ж повинні заробляти на життя, — відповіла вона.

— Є й інші пасажири...

Майже не замислюючись, я нахилився і обійняв її, вона тримала мене міцно й не відпускала.

— Ви дали старенькій трохи щастя, — сказала вона. — Дякую Вам за це.

Епілог

Я стиснув її руку, а потім пішов. За моєю спиною двері хоспісу зачинилися. Це був звук закриття ще однієї книги життя...

Я не брав більше пасажирів на зворотному шляху. Я поїхав, куди очі дивляться, занурений у свої думки. Для інших у той день я ледве міг розмовляти. Що, якби цій жінці трапився розсерджений водій, або той, кому не терпілося закінчити свою зміну? Що, якби я відмовився від виконання її прохання, або посигналив пару разів, а коли вона вчасно не вийшла, потім поїхав?..

Наприкінці я хотів би сказати, що нічого важливішого у своєму житті я ще не робив. Ми привчені думати, що наше життя обертається навколо великих моментів, але великі моменти часто ловлять нас зненацька, красиво загорнуті в те, що інші можуть порахувати за дрібницю...

* Госпіс або хоспіс — медичний заклад, у якому перебувають важкохворі з прогнозованим летальним наслідком. Головна мета перебування пацієнта в хоспісі — покращення останніх днів життя пацієнта, полегшення фізичних і моральних страждань пацієнта та членів його родини. Структура, фінансові та юридичні засади функціонування і утримання хоспісів доволі різні та мають свої особливості в різних країнах світу. Зокрема, в Російській Федерації хоспіси призначені лише для утримання онкологічних хворих, тоді як в Україні прийнятою є концепція більш широкого функціонального призначення хоспісів (для хворих на СНІД, церебросудинні захворювання — для пацієнтів, котрі перенесли інсульт, мають важку дегенеративну, дементну патологію головного мозку тощо). (З Вікіпедії.)


Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

© 2020 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/